Читати книгу - "Історія з собаками"

у кров. Як? Ті пси були люті, як звірі, і не дали б нікому підступитися до себе, щоб зробити ін'єкцію. Як їм впорскнуто отруту, хто й чому їх убив, кому вони заважали, коли ми живемо за кілометр від села й від головного шосе? Ці питання, здається, у сфері твоїх професійних інтересів! Не гайся! Трупи собак ще лежать серед чагарників у болотистому місці, де рідко ступає нога людини».

Авакум залишив листа на столі, не зводячи з нього теплого погляду. «Може, це робота браконьєрів, — подумав про себе. — Хитрощів їм не позичати, то вже знайдуть, як без шуму позбутися двох голосистих і злих псів! А може, як припускає Анастасій, собаки й заважали комусь. Комусь, наприклад, треба сховати щось або потай зустрітися з кимось, а собаки гавкають і нападають. Тоді порішив їх, та й годі».

Він натоптав люльку, запалив і почав за звичкою ходити по кімнаті.

«Я вже такий заморочений цією історією з надсекретними документами, — снував думки Авакум, — що навіть у дрібному факті отруєння приятелевих собак вбачаю неабияку подію. Але в нашій роботі не можна розглядати події самі по собі, їх завжди треба пов'язувати з тими, які є головними в даний момент. Принаймні в моїй практиці це правило ні разу не завело мене на манівці!»

Він дістав з шафи подорожню валізку, непевно усміхнувся й почав пакуватися.

«Але спершу треба вислухати Петрова, — промовив сам до себе. — Довідатися, де був Прокопій і що він там написав. Запитати хлопців, чи не знають чогось нового про те, що робив Прокопій Сапарев від шостої години двадцять вісім хвилин до сьомої години три хвилини. А вже тоді, — він знову всміхнувся, глянувши на валізку, — невеличка мандрівка до села Ікс!»

Від площі долинули глухі удари міського годинника. Була четверта година.

Він не ліг, а тільки зручніше вмостився в кріслі й заплющив очі. Лягати спати, коли вже починало дніти, він не звик. Ранкові години в ліжку не знімуть утоми, лише розслаблять; він знав з досвіду, що легкий спочинок відновлює сили краще, ніж пізній сон.

Останнє, що пропливло перед очима, перш ніж він цілком поринув у сіру млу дрімоти, було обличчя малої ясновидки. Обернуте в бік Прокопія, воно наче пливло до нього, і це здавалося цілком природним. Зате погляд похмурого сердитого чоловіка був незвичайний — ніжність, з якою він дивився на дівчину, здавалася зовсім не братньою, у ній вгадувалося жадання, що мовби огортало її обіймами, бажання, яке може відчувати чоловік до жінки. «А дурив же мене, що любить її як «брат!» — обурився Авакум. Обурювався він, по суті, самим собою, що дозволив себе обманути.

Потім синювата хвиля хлюпнула над його головою, розбилася на безліч світляних бульбашок, і думка урвалася.

* * *

Щоразу, збираючись у дорогу, Авакум з внутрішньою нехіттю думав про спортивний одяг — картаті тканини, товсті підошви, кашкети, а надто англійського крою. Він був фанатично відданий строгій, хоч уже трохи й застарілій елегантності, яка не відкидає зручності, але й не підносить її в абсолют, і так природно уникає крайнощів на зразок Прокопієвих котелка, парасоля й надмірно широкого плаща. Авакум одягнувся «по-спортивному»: в темно-сірий костюм без неодмінних клітинок, узув зимові черевики на звичайній підошві і навіть не подумав замінити демісезонного плаща й крислатого капелюха на дощовик і кашкет.

О восьмій, коли він, уже готуючись вийти, поправляв перед Дзеркалом краватку, прибув капітан Петров. Він був утомлений і невиспаний, але очі світилися радістю людини, яка, впоравшись із важким завданням, має чим похвалитись.

Насамперед він кількома словами розповів, як мало не проґавив Прокопія: поки капітан возився зі своїми «жигулями», минуло півхвилини, й двигун швидкохідного «вартбурга» вже затихав на південній околиці міста. Прокопій, на його думку, або дуже самовпевнений, або зовсім недосвідчений, бо їхав з увімкнутим дальнім світлом, а воно відбивається від дощової завіси вгору й назад; за цим сяйвом машину можна помітити й за кілька кварталів. Так і вийшло, він намацав «вартбурга» за двадцять секунд, коли той уже повертав на Пловдив. Оскільки Петров боявся випустити з рук листа, він попросив пловдивське управління допомогти йому, виславши машину назустріч. Інцидент було інсценізовано на законних підставах: Прокопій гнав машину на швидкості понад сто кілометрів на годину. Коли запальний інженер вже збирався вхопити за петельки «негідника», який перепинив йому дорогу, той «ненароком» легенько провів ліктем по його грудях. Петров тим часом зумів вихопити портмоне, дістати написаного фломастером листа й зафотографувати його на плівку. Перед Пловдивом Петров доручив «вартбург» своїм колегам, а по дорозі назад знову взявся його супроводжувати. В Пловдиві Прокопій зупинився на вулиці Дев'ятого вересня номер тридцять один, де жила його мати, лікарка Юлія Сапарева, але до квартири не піднімався — двірник сказав, що лікарка повернеться з чергування не раніше як о восьмій годині. Тоді Прокопій укинув листа в поштову скриньку лікарки й, не гаючись ані хвилини, погнав машину назад.

— Приїхали о сьомій, а о восьмій знімки були вже готові.

Він дістав із портфеля фотокопію листа. Там було лише три речення, написані великими літерами чітким, нервовим почерком Прокопія, без будь-якого звертання:

«1. Прошу тебе, переконай того негідника, мого дядька, хай не з'являється більше в місті й не мучить мене!

2. Попередь його, щоб дав мені фунти! Завтра або післязавтра.

3. А то я його вб'ю!»

Підпису не було, але дату — 24 жовтня, п'ятниця — підкреслено двома жирними лініями. Тон був явно «Прокопіївський», але текст вперто наштовхував на думку, яку кілька хвилин тому висловив капітан Петров, — ця людина або ж зовсім недосвідчена, або надто самовпевнена й одчайдушне смілива. Говорить про гроші так недбало, наче фунти стерлінгів валяються на дорозі. І як це таку погрозу — вбити дядька