Читати книгу - "Чтиво"

Був іще п’ятий тип, але він так рідко зустрічався, що не заслуговував на окрему категорію, та й сама природа цього типу робила категоризацію недоречною: справжній письменник. За всі ці роки Пфефферкорнові зустрілися лише троє. Один надрукував два романи, а потім став юристом. Другий розбагатів, пишучи сценарії для телебачення. Третя викладала творче письмо в маленькому коледжі на Середньому Заході. Із цією дівчиною двічі на рік Пфефферкорн обмінювався листами. З першими двома зв’язку не підтримував.

Професійні освітяни полюбляють казати, що вони живуть заради от таких рідких пташок, але такі сентименти, на думку Пфефферкорна, мали лише підкреслювати власну значущість. Працювали вони, власне, з величезним стадом бездар, і результати були сумнівними. Талановитим студентам аудиторії були не потрібні. Учителям талановиті студенти подобалися, бо на тлі таланту і самі вчителі мали добрий вигляд, ще й зусиль докладати не доводилося.

Через тиждень після повернення з Каліфорнії Пфефферкорн сидів у кімнаті з десятьма позбавленими таланту студентами і проводив семінар. Він не брав участі в розмові, лише кивав і підбадьорював усмішками тендітну молоду жінку, чиє оповідання саме анатомували. На ній був завеликий светр зі значком «Звільніть Західну Злабію», і поступово, оскільки критика ставала дедалі злішою, вона ховалася в ньому, як черепашка. Спочатку в рукавах зникли руки, потім вона натягнула край светра на стиснуті коліна. Іншим разом Пфефферкорн став би на її захист, але зараз його поглинули власні переживання. У голові весь час крутилася розмова з Карлоттою. Він аналізував її, намагаючись знайти хоч натяк на те, що їй було відомо, що він скоїв. Жодного натяку не було, але це не означало, що за останній тиждень вона не навідалася до кабінету. Вона більше не телефонувала. Чи означало мовчання, що вона сердиться? Не знає, що і думати? Збентежена? Він не знав, тому і хвилювався. І ще більше хвилювався, що так швидко образився на її пропозицію купити квиток на літак. Він її втратив. З іншого боку, якщо він застарий, щоб чекати, то застарий і для того, щоб бути утриманцем. Принизливим був сам факт, що йому доводилося вести переговори із самим собою щодо залишків гідності.

Минув тиждень. Телефон не дзвонив. Він ходив на заняття. Повертався додому. Слухав розповіді дочки про нескінчені приготування до весілля. Минув іще один тиждень. Він намагався не дивитися на шафу. Читав газету. Про Вільяма де Валле уже не писали. Економіка була в занепаді. Зростали ціни на паливо. Буря в долині Злабії не вщухала, постріли долітали і за її кордони. Він не звертав ні на що уваги. Були речі важливіші за дрібні сварки десь дуже далеко. Перечитав файли з ідеями майбутніх романів. Жоден не годився. Минув цілий місяць, а Карлотта так і не зателефонувала. Може, спалила стос паперу на столі, навіть не зазирнувши в нього. Може, забула про рукопис. Може, навмисне для нього і лишила. Може, то було випробування, з яким він не впорався. А може, подарунок, і він зробив усе правильно. Він витяг торбу з шафи й акуратно поклав рукопис на стіл. Кілька годин дивився на товстий стос паперу. Переконав себе, що жереб кинуто. Він же знав, що хоче зробити, адже так? Важко заперечувати факти. Щоправда, це не означало, що в душі не точився конфлікт. Доведеться над собою попрацювати. Він сів на краєчок ліжка, в голові крутилися слова Карлотта — «будь щасливим, зараз»,— і спочатку вони звучали як вибачення, потім як дозвіл, і врешті-решт як команда. Час на виправдання скінчився. Настав час діяти.

дна з найганебніших таємниць Пфефферкорна полягає в тому, що якось він сам намагався написати популярний роман. Йому набридло, що грошей завжди не вистачає, тож він узяв кілька днів відпустки, щоб накидати сюжет,— то мало бути вбивство в маленькому коледжі на східному узбережжі,— а потім сісти і швидко наклацати з десяток глав. Дочка, їй тоді було тринадцять, помітила, як на столі зростає стос паперу, і світилася від гордощів. І справді, це єдиний раз після виходу його роману, коли він перейшов рубіж у п’ять сторінок, і хоча відчував огиду до кожного слова, яке надрукував, мав визнати, що відчуває певне задоволення від того, що книга стає тримірною.

Проблема закінчувалася. Узявшись розважати, він створив шість окремих, дуже заплутаних сюжетних ліній, недовго розмірковуючи, як вони переплітатимуться. І дуже скоро відчув себе загнаним у кут, немов чоловік із шістьма собаками, що розбіглися в різні боки. Розгублений, він повернувся до початку, відкинувши всі сюжетні лінії, крім однієї, і в нього лишилося сорок сторінок. Усі спроби збільшити кількість цих сторінок виявилися незграбними і марними. Він спробував увести романтичний інтерес, але зрозумів — і це його дуже злякало та змусило розум бурхливо протестувати,— що його головний герой — латентний гомосексуаліст. Щоб додати інтриги, він убив іще одного адміністратора. Убив студента. Убив бідолашного швейцара. Він навалив цілу купу трупів і отримав менше двадцяти п’яти тисяч слів. Щоб убити когось у книзі, зрозумів він, вистачить кількох сторінок, не так уже багато їх можна заповнити кривавими описами.

Відкриття так його роздратувало, що він підірвав цілий кампус.

Остаточно заплутавшись, він жбурнув рукопис у смітник. Дочка повернулася зі школи і, побачивши пустий стіл з непритрушеним пилом прямокутником там, де колись лежали надії на краще майбутнє, кинулася до своєї кімнати і замкнулася, оглухнувши до його благань.

Сидячи за комп’ютером, за плагіатом Біллового рукопису, Пфефферкорн часто згадував ті дні. Шкодував, що так легко здався. Міг би зробити так, щоб дочка ним пишалася. Але тепер терзатися не було сенсу. Вона виходить заміж, а на нього чекає робота.