Читати книгу - "Книга імен"

— Цей камінь знайшовся в сефардській синагозі в Детройті. Один туніський єврей купив його на базарі в Каїрі сімнадцять років тому, не маючи жодної уяви про те, що це таке. Його син виїхав до Сполучених Штатів і місяць тому показав камінь рабинові, а той подзвонив мені.

Рабин витяг із сейфа потерту шкіряну торбину, а з неї — оксамитовий мішечок на шнурівці, у якому виявився камінь точнісінько такий самий завбільшки, як Девідів агат. Коли рабин поклав обидва камені поряд, Девідові перехопило подих. Агат і бурштин були не лише однакові за розміром, а й однаково обтесані. Навіть гебрейські літери на них поза всяким сумнівом були написані однією рукою.

Усе відбувалося надто швидко. Камені, імена, імена на каменях, Кріспін, Стейсі, його щоденник. Він спробував упорядкувати думки, але тут рабин заговорив знову.

— Я збирався наступного тижня відвезти цей бурштин до Ізраїлю, але ваш приїзд звільнив мене від термінової подорожі. Ці два камені треба якнайшвидше доправити до Єрусалима, де вони будуть у безпеці. Доки з ними не трапилося нічого лихого. Йаеле?

Бен Моше взяв камені, щоб віддати їх Йаелі, але вони вислизнули зі старечих пальців і закотилися під стіл. Девід став навколішки, щоб знайти їх.

Але під столом він побачив щось таке, від чого вкляк на місці.

— Якого дідька? — Знизу до кришки стола було прикріплено маленький срібний передавач. — Ви що, записуєте нашу розмову? — спитав Девід, ледве стримуючи гнів. Дістав камені й швидко встав.

Йаель стривожилась і клякнула.

— Ви про що? — швидко запитав рабин.

Не встиг він договорити, як Йаель зазирнула під стіл і відірвала підслуховувальний пристрій від дерев'яної поверхні. Попри засмагу було видно, як вона зблідла.

— Вони знають, — прошепотіла вона, зустрівшись поглядом із рабином, в очах якого застиг жах.

— Швидко. — Тремтячими руками Бен Моше запнув торбину. — Беріть оце й ідіть...

Раптом унизу щось гримнуло. На мить Девід подумав, що це стрельнув глушник якогось авта, але тут почувся крик.

— Рабине, тікайте! Рятуйтеся! — хрипло кричав знизу рабин Гольдштейн. Знову почулися постріли, і крики заповнили весь будинок.

— Девіде, сховайте камені! — Бен Моше тицьнув торбину Йаелі. На сходах загупали кроки. — Пожежна драбина! Швидше! Забирайте все — пізніше я поясню, якщо буде на те воля Божа. — А зараз тікайте.

Рабин кинувся до дверей, щоб замкнути їх на ключ, а Девід тим часом поклав обидва камені в кишеню штанів, запхав щоденник у сумку й перекинув її на плече. Йаель уже відчиняла вікно.

— Спершу ви. — Девід схопив рабина за руку й потяг до пожежної драбини, але старий запручався.

— Ні, Девіде, ви спершу. Не гайте часу. — Голос Бен Моше був спокійний. — Йаеле, відвези його до Сафеда. Він знає імена. Він знає імена ламед-вовників.

Йаель уже перекидала ногу через підвіконня.

— Ну ж бо, — покликала вона Девіда.

— Ідіть! — підштовхнув його Бен Моше. Нападники загримали у двері.

Відчуваючи приплив адреналіну, Девід нахилив голову й переліз на пожежну драбину. Дощ хлистав по обличчю. Йаель уже була на півдорозі до землі, однак він завагався й простяг руку, щоб допомогти рабинові. Той намагався вилізти на підвіконня, аж раптом двері розчахнулись і гримнули постріли. Рабин крекнув і повалився: темно-червона кров потекла по бороді й забризкала Девідові руку.

— Швидше, Девіде! — закричала Йаель. Його пройняв жах. Він швидко поліз униз, сковзаючись на мокрому металі. На мить задер голову й побачив у вікні здоровенного чолов'ягу з білявим волоссям; той пхнув ногою бездиханне тіло рабина й націлився в нього.

Девід пригнувся, куля влучила в стіну зовсім близько. Він кинувся за Йаеллю. Навздогін йому пролунав ще один постріл, блондин видерся на пожежну драбину.

Вони бігли щодуху під суцільною зливою. Коли завернули за ріг, Йаель мало не збила з ніг якусь жінку, що несла в одній руці парасолю, а в іншій покупки.

— Обережніше! — закричала та, але Йаель не мала часу вибачатися. Стрілою вона помчала між будинками, Девід побіг за нею й наздогнав аж на проїжджій частині; разом вони, маневруючи між транспортом, намагаючись не потрапити під колеса, кинулися на протилежний бік вулиці. Раптом у заднє колесо фургона кур'єрської служби влучила куля, машина нахилилася на бік і загрозливо нависла над Девідом.

Девід, рятуючись, відскочив і розтягся на краю тротуару. Йаель схопила його за руку, він із зусиллям підвівся. Блондин із пістолетом у руці швидко наближався до них; налякані перехожі кинулися хто куди.

— Сюди! — Девід потяг її до автобуса, що став за десять футів від них, аби випустити пасажирів. Вони поспішно обминули купу мішків зі сміттям і протиснулись усередину. Крізь мокре від дощу вікно Девід мигцем побачив блондина — той біг щодуху просто до автобуса.

Двері з тихим гудінням зачинилися. Блондин прицілився.

— Усі пригніться! Там маніяк зі зброєю! — закричав Девід. Якась літня пані скрикнула. — Їдьте ж, заради Бога, чого ви чекаєте! — крикнув він водієві.

Усі пасажири разом повернулися й подивились у заднє вікно.

— Він не бреше! — закричав чорношкірий підліток із плеєром. — Тікаймо швидше!