Читати книгу - "Бабай"

Нижче він прочитав інше послання:

«Я в цій в’язниці сиджу тиждень. Спочатку зі мною був ще один хлопчик, але вчора його кудись перевели. А потім я побачив його на великій веранді на тому боці. Або це був не він. Тут погано. Я хочу додому. Т., 8 вересня 1989 р.»

Ще нижче:

«Я Вадим, 10 років. Кажеця тут п’ять чи шість днів. Щоранку мені говорить лікар що мине випишуть завтра. Мені надоїло чикати. У ночі тута…»

— далі слова були ретельно закреслені довгою густою лінією чорнила, тому Назар зміг розібрати лише дату наприкінці: «1991 рік».

Схожих послань у шухляді його тумбочки виявилося двадцять три (Назар спеціально перерахував, хоча це й не мало жодного значення). Деякі було важко розібрати, бо вони надто близько тулилися одне до одного, налазили краями; подекуди просто витерлися.

Двадцять четверте він знайшов на внутрішній стороні дверцят:

«Мамо, забери мене звідси!!!»

— волав чийсь червоний фломастер.

Над посланням хтось приліпив закам’янілу жуйку. Назар обережно торкнув її пучкою вказівного пальця, немов побоювався, що вона може раптом заворушитися. І зрозумів тільки зараз, наскільки в палаті встигло стемніти.

Спочатку він збирався ввімкнути загальне світло, але з’ясувалося, що вимикач розташований занадто високо для його зросту.

Чогось схожого на стілець чи інший предмет, здатний виправити цей тимчасовий недолік, в ізоляторі не було.

…Було занадто пізно, щоб сподіватися на чийсь раптовий візит (наприклад, лікарки), кого він міг би попросити залишити світло увімкненим на ніч. Назар зі зростаючим хвилюванням обмірковував, яким чином виправити ситуацію, щоб не залишитися одному в темряві.

Ізолятор з першого погляду справив на нього похмуре враження, однак тепер, коли він знайшов ці послання, атмосфера навіювала ще лиховісніші відчуття. До того ж, варто додати, Назар ні на мить не забував про минулу ніч удома і тому прекрасно усвідомлював, що в такому моторошному місці може трапитися все, що завгодно.

Історії білобрисої медсестри про мерців, які волочать по сходах за собою випущені кишки, були тут ні до чого. Просто він, як і всі діти, небезпідставно думав, що темрява робить його більш уразливим. Це було те вроджене чуття, що зберігається до глибокої старості тільки завдяки урокам, засвоєним у дитинстві.

Якийсь час він безсило спостерігав, як ізолятор поступово занурюється в морок, огортається густою павутиною тіней, немов її плели сотні загадкових невидимих створінь. І раптом із невимовним полегшенням згадав про світильники для читання, що висіли над кожним ліжком. Не стримавши захвату, Назар навіть дозволив собі голосно ляснути в долоні. Ляскіт луною відбився від стелі і залишив неприємний дзвін у вухах.

Коли Назар узявся за вимикач світильника над своїм ліжком, йому раптово спало на думку, що лампочка могла давно перегоріти, так само, як і в решті світильників, — не надто схоже, щоб тут це когось особливо хвилювало.

Але, на щастя, все було гаразд — його «кабінку» і частину ізолятора, поруч із вікном, залило цілком задовільне світло.

Потім Назар поставив на місце шухляду і повернувся до перерваного заняття. Проблему з темрявою він вирішив, а отже, вона перестала заслуговувати на подальшу увагу. Назар перейшов до сусідньої «кабінки», де, увімкнувши ще один світильник, витяг наступну шухляду.

Як хлопчик і думав, вона була поцяткована посланнями не менше, ніж попередня. Різниця полягала лише в яблучному недогризку, який присох до задньої стінки і захрумтів, як крекер, коли Назар його віддер, щоб той не заважав читати.

Перше, що він тут прочитав, було: