Читати книгу - "Первісна. Дорога на Тір Мінеган"

поступово переконався, що робить усе інакше, ніж вони. Спершу думав, що в усьому винне його самоуцтво, намагався виправитись, але марно — це призводило лише до різкого зниження ефективності його маґії. Згодом Бренан став побоюватися, що його особлива манера роботи з чарами викликана прихованим у ньому Злом. І ось тепер, зустрівшись із відьмою, несподівано виявив, що леді Ґвенет сплітає маґічні нитки точнісінько, як він, тільки набагато майстерніше. То що ж це виходило — від самого малечку, сам того не підозрюючи, він чарував на відьомський лад?..

Створене дівчиною плетиво накрило Бренана, а він і пальцем не ворухнув, щоб протидіяти цьому. Ще по дорозі вирішив нічому не опиратися, до того ж у цих чарах не було жодної загрози — відьма просто хотіла дослідити його маґічну силу. Через плетиво до Бренана долинув відгомін її емоцій, і в них він не відчув ні огиди, якої так боявся, ні найменшої тіні ворожості, ні бодай настороженості. Почуття, що охоплювали леді Ґвенет, можна було охарактеризувати двома словами — безмежний подив. Складалося враження, ніби вона добре знала його — і, водночас, ніяк не могла повірити в його існування.

Немов звідкись іздалеку пролунали слова майстра Кирана, який назвав Бренанове ім’я і почав був розповідати про їхню зустріч. Проте відьма жестом зупинила лісника, прибрала свої чари й підійшла до Бренана.

— Ти хоч розумієш, хто ти такий? — запитала вона, пильно вдивляючись йому в лице. Її великі сірі очі гарячково виблискували. — Що ти знаєш про себе?

— Майже нічого, пані, — відповів Бренан, збагнувши, що вона питає про його чаклунський хист. — Лише те, що вмію чарувати, але відрізняюся від решти чаклунів. Тому я й прийшов до вас.

— Саме до мене? І хто тобі порадив?

— Одна чаклунка з Доврана. Вона наворожила мені, що в Кил Морґанасі я знайду відповіді.

— Отже, вона не була шахрайкою, — сказала леді Ґвенет, продовжуючи жадібно вивчати поглядом кожну рисочку на його обличчі. — Я й справді можу дещо прояснити, хоч і далеко не все. Уявлення не маю, чому про тебе досі нічого не чули. Не могла ж Айліш вер Нів… Ні, я просто не знаю, що й думати. Лиш одного певна: ти — це ти. І твоя зовнішність, і твій вік… Тобі ж сімнадцять?

— Так, пані.

— А коли буде вісімнадцять?

— В останній день монфовіра [2].

Дівчина кивнула:

— І тут збігається.

— Що збігається, пані? — запитав Бренан, геть збитий з пантелику.

— Зараз ми про все поговоримо, — пообіцяла вона. — Тільки не тут.

Леді Ґвенет подякувала майстрові Кирану за турботу про гостя, сповістила присутніх, що скасовує сьогоднішню прогулянку, і повела Бренана до будинку.

У коридорі біля вхідних дверей юрмилися допитливі служниці. Господиня розігнала їх, наказавши одним приготувати гостьові покої, а інших відрядила на кухню по солодощі та прохолоджувальні напої.

— Я навіть не питаю, чи ти снідав, — звернулася вона до Бренана. — Можна не сумніватися, що в майстра Кирана тебе годували, як на забій. Це ж ти вчора розважав їх феєрверком?

— Так, пані, — підтвердив він.

Леді Ґвенет зиркнула на нього з якимсь незрозумілим виразом — чи то роздратовано, чи то з досадою, — ніби щось у цій відповіді їй не сподобалося. Та вже наступної миті цілком щиро всміхнулася:

— А в тебе гарно виходить. І дуже потужно. Навіть звідси було видно.

Вони проминули простору приймальну залу і стали підійматися сходами нагору. Бренан ішов слідом за дівчиною, дивився їй у спину і всіма силами намагався не опускати погляд нижче талії, де обтислі штани щільно облягали її фіґуру. Думки в його голові геть переплуталися. Щоб бодай трохи зосередитись, він ухопився за першу-ліпшу з них і став гадати про те, чи не помиляється, вважаючи леді Ґвенет молодою дівчиною. Йому було відомо, що відьми живуть дуже довго і не старіють, тому, в принципі, їй могло бути скільки завгодно років — хоч п’ятдесят, хоч сто, а хоч і двісті. Проте Бренанові в це не вірилося. Всі її манери свідчили про молодість, а тут іще це вбрання — жодна поважна пані так не вдягнеться. Лише дівчисько, що не мусить нікому коритися, ні перед ким не відповідає за свою поведінку і має досить влади над людьми, щоб диктувати їм власні уявлення про пристойність…

На другому поверсі вони ввійшли до невеликої світлої кімнати, обставленої вишуканими меблями; її стіни було завішано барвистими ґобеленами, а всю підлогу вкривав м’який пухнастий килим. Леді Ґвенет умостилась у кріслі біля невисокого столика і кивком вказала на сусіднє.

— Прошу, сідай.

— Дякую, пані, — відповів Бренан, негайно скориставшись її запрошенням.

На обличчі дівчини знову з’явився той самий вираз, що й тоді, коли йшлося про феєрверк. Цього разу вона пояснила його причину:

— Не можу чути, як ти називаєш мене „пані“. Для тебе я просто Ґвен. Не Ґвенет, а саме Ґвен. Це ніяка не фамільярність. З усіх відьомських імен, що починаються на „ґвен“, лише моє дає право на таке скорочення — навіть в офіційному вжитку. То що, домовилися?

— Е-е… — розгублено промимрив Бренан. — Ну, хіба я можу… Ви ж відьма…

— Колишня відьма, — уточнила вона. — А тепер відьмачка. Знаєш, що це означає?

Бренан розтулив був рота — і відразу закрив його, мало не бовкнувши перше, що спало на думку. Потім обережно промовив:

— Це коли відьма… з певних причин втрачає Іскру.

— А разом з нею й більшу частину своєї сили, — додала леді Ґвенет… тобто просто Ґвен.