Читати книгу - "Загадка однієї неділі"

— Куди воліє їхати сеньйор?

Шофер був молодий, хоч голос мав грубий, майже такий, як мій. Ось він якраз розглядає мене через дзеркальце заднього огляду. Якщо й упізнав мене, то не виявив того.

— Сеньйор не сказав, куди їхати, — повторив він.

— Я приїжджий, — відказав я, намагаючись удати із себе провінціала з Ор'єнте. — Оглядаю місто. Сьогодні бажав би ознайомитись із Старою Гаваною.

Це була стара пісня. Я вдався до неї не для того, щоби повірили мені — водій, певно, й не повірив. Просто стенув плечима і звернув до найдавнішої частини міста. Години за дві ми об'їздили її всю уздовж і впоперек, але, як я і передбачав, не виявили ніякого фокусника.

У ті часи Стара Гавана була районом численних контрастів — дивовижне розмаїття старовинного і сучасного, розкошів і злиднів.

Десь о годині другій я й шофер разом пообідали. Як можна було судити з його реплік, він удавав, що має мене за дивака. Але я зметикував — упізнав мене. Коли я натякнув на те, водій, осміхаючись, відказав:

— Мені однаково, хто ви. Я водій таксі. Кожен, хто платить мені за проїзд, для мене — людина гідна.

— Чудова філософія, — зрадів я.

— Називайте це як вам заманеться, — провадив він далі.— Я напевне знаю тільки одне: що, коли до двух песо додати ще два, буде чотири песо. — Він підвів голову від полумиска і весело всміхнувся. — Знаєте, що я вам скажу? Коли б я вирішив добирати собі клієнтів, незабаром врізав би дуба з голоду.

Либонь, він мав рацію. Такий уже час був тоді — без цього не звікуєш. Годині о сьомій вечора ми втретє підкотили до парку Крісто. Досі доля була для нас явно несприятливою, хоч ми побачили вже не одного циркача в різних місцях Старої Гавани. Без особливого піднесення вийшов я з машини і наблизився до групи людей, що оточили статую поета Пла-сідо. Особливо виділялося двоє — досить кумедно виряджених. На високому був широчезний шовковий халат, низенький мав на голові щось на зразок східного тюрбана, а зодягнутий був на індійський манір. Якраз у цю мить коротун почав закликати публіку.

— Підходьте, сеньйори, підходьте, — вигукував, по-блазнівськи розтягуючи слова. — Підходьте, щоб побачити і захопитись Каліостро — видатним магом Сходу. — У мене прискорено закалатав пульс. — Подібного видовища ви не побачите за все своє життя.

Публіка усе щільніше збивалася навколо них. Ну й дойди ж були ці пройдисвіти — нічого не скажеш. Я пильно вдивлявся у Каліостро. Це був чоловік віком, либонь, від тридцяти п'яти до сорока років, високий на зріст і з певним нахилом до повноти, хоч, судячи з його бичачої шиї, мав досить міцну статуру. Як тільки коло людей зімкнулося, Каліостро театральним жестом наказав своєму напарникові замовкнути і заходився виконувати повний набір трюків, древніх, як Мафусаїл, і, певне, через те й ефектних. Щиро кажучи, чистота його маніпуляцій була бездоганна. Перед очима натовпу з'являлися і зникали найрізноманітніші предмети, причому все це відбувалося на запаморочливій швидкості. Тоді я зосередив увагу на його напарнику — той вартий був цього. Він також демонстрував спритність рук, хоч і не так блискуче. Я спробував непомітно протовпитись ближче до нього. Усі подібні типи, коли придивитись, мають безсоромні очі. Ба навіть порочні.

Вступна частина вистави тим часом скінчилася, і коротун заходився проголошувати наступний номер, який він називав «окрасою програми». Водночас натякнув про «карнавку по колу». Це одразу зашкодило справі, бо частина цікавих почала розходитись, вважаючи, певно, що вже досить надивились за сплачені гроші й не варто платити ще раз. Коротун з іронічною посмішкою, не позбавленою єхидства, ще довго гукав їм услід:

— Не тікайте, сеньйори, допоможіть кубинському артистові. Допоможіть, панове.

Може, коротун так переконливо умовляв, а може, публіка й справді зацікавилась, але пішло небагато людей, і «окраса програми» почалася.

Коротун став навшпиньки, щоб охопити поглядом аудиторію, зобразив свою найпростодушнішу посмішку і з веселою невимушеністю спитав:

— Чи немає серед присутніх людини, котра б забажала позичити нам купюру на п'ять песо?

Я осміхнувся. Шановна публіка недовірливо перезиралася. Коротун наполягав далі:

— Та бути цього не може, сеньйори! Ш, об серед стількох високоповажних панів не знайшовся хоч би один з п'ятьма песо, аби полегшити нам виконання номера? — Він осміхнувся. — Ясна річ, по закінченні номера гроші йому буде повернуто разом з нашою щирою подякою. — Він наполягав ще і ще, цинічно усміхаючись: —Ви? Чи, може, ви?.. — Його вказівний палець переходив від однієї особи на іншу. Та всі лишались байдужі.— Еге! — раптом вигукнув він із запалом. — Ось сеньйор, який довіряє нашим артистичним здібностям. Розступіться, будьте ласкаві! Дайте йому змогу пройти. Прошу вас!

Кидалось у вічі, що цей сеньйор був не інакше як підставною особою. Коли б оцей суб'єкт мав зайві п'ять песо, то, напевне, поквапився б до перукарні, аби позбутися щетини, що покривала вже навіть його потилицю.

Тип вручив купюру коротуну, і той показав її всім присутнім. По тому передав купюру Каліостро.

Той виконав ряд вступних пасів, за яких асигнація волохатого «сеньйора» послідовно з'являлася і зникала то в його рукаві, то в кишені, то в роті. По тому «маг Сходу» попередив глядачів, щоб стежили за найдрібнішими деталями. На маленькому столику серед іншого Каліострового інвентаря стояла невеличка кавомолка. У неї нібито й опустив він п'ятипесо-вий банкнот. Коротун одразу ж заходився крутити ручку. Ошелешена публіка недовірливо загомоніла.

Суб'єкт, котрий пожертвував п'ять песо, зробив було заперечливий жест, але відразу ж напустив на себе усмішку олімпійського спокою. Кавомолка тим часом продовжувала працювати. Ось тоді-то, нарешті, й мені стала до вподоби ця вистава. Біля коротуна стояв хлопчик-негреня, який уважно стежив за всіма рухами гаданого мага. Безперечно, він своїм дитячим розумом прагнув збагнути таємницю ілюзіоніста. Побачивши, що грошова купюра ось-ось перетвориться на кашу, він — точнісінько ніби дорослий здоровань напідпитку —