Читати книгу - "Шлях меча"

– Запроси шляхетну пані.

Кос відійшов убік, і майже одразу у дверях з’явилася Чин – злегка напружена й схвильована. А я на мить забув про себе й просто стояв, милуючись нею, як милуються портретом роботи великого майстра – лише замість різьбленої рами була дверна пройма.

Чорний обтислий костюм для верхової їзди зі срібним вишиттям на грудях і рукавах лише підкреслював гнучкість її фігури (багато хто в Кабірі вважав би її надміру хлоп’ячою; багато хто – але не я). Кучеряве каштанове волосся легко спадало на оманливо тендітні плечі, а непокірні пасма на лобі були перехоплені тонким обручем із білого металу без звичайних розеток із камінцями – лише ледь помітне різьблення текло по обручу, і мова цього різьблення була древніша від численних мов, якими говорили, писали й співали в еміраті й довколишніх землях.

Найдорожчий самоцвіт міг лише применшити цінність цього обруча – знаку Вищих роду Чибетеїв із Малого Хакаса; і найдорожча сукня не додала б маленькій Чин ані грана зачарування.

І не сперечайтеся зі мною! Однаково я не буду вас слухати. Закохані й дурні – безнадійні, як сказав один поет, що не був дурнем, але був закоханий…

Погляд зелених очей Чин із тривогою зметнувся до мене – але тут вона побачила Єдинорога в моїй руці й, навіть не встигнувши зміркувати, що рука – ліва, тривога в її очах змінилася радісною усмішкою.

А я непомітно сховав куксу правої руки за спину.

– Я рада вітати вас, Вищий Чене, і подвійно рада бачити вас на ногах і здоровим, судячи з оголеного меча.

Вона переступила поріг і знову зупинилася, обома руками тримаючись за свою незмінну Вовчу Мітлу – немов інстинктивно відгороджуючись нею від мене й від того неможливого, небувалого жаху, який тепер незримо мене супроводжував.

– І я радий вам, шляхетна пані Ак-Нінчі, – уклонився я у відповідь, намагаючись триматися до неї лівим боком. І, помовчавши, додав:

– Я завжди радий бачити тебе, Чин. Нехай весь емірат провалиться у Восьме пекло Хракуташа – навіть корчячись на крижаній Горі Страт, я буду радий бачити тебе, коли ти пролетиш наді мною у Західний Край пелюсток. То як, схожий я на серцеїда?

– Як я на еміра Дауда, – усміхнулася Чин і акуратно поставила свою Мітлу в збройовий куток для гостей.

А я, сам не знаю чому, опустив поруч із її пікою Єдинорога без піхов – хоча зазвичай мій меч висів зовсім в іншому місці, трохи оддалік.

Усюдисущий Кос уже встиг за лічені секунди накрити легкий стіл, із вигадливим безладом розставивши таці з солодощами, фрукти в приосадкуватих вазах, дві піали з найтоншої порцеляни, – у дверях зринув було хтось зі слуг, але Кос ан-Танья глянув на нього, і слугу як вітром здуло, – а тепер мій чуйний і чудовий дворецький ставив на центр стола керамічний чайничок із підігрітим вином.

Білим, ліоським – судячи із запаху. Цікаво, коли це він устиг його підігріти, не виходячи з зали? І камін геть холодний…

– Що нового в Кабірі? – запитав я, безуспішно намагаючись узяти чайничок правою рукою.

Усмішка повільно сповзла з губ Чин. Я помітив, що вона старається не дивитися на мою покалічену руку, але, проти волі, погляд Чин раз-у-раз сковзав по куксі – і тоді пальці дівчини судорожно стискалися у тверді кулачки.

І біль, біль, що пливе в зелених хвилях її очей – не мій біль, чужий, але краще б – мій…

Я взяв клятий чайничок лівою рукою й ніяково розлив паруюче вино в піали, трохи проливши на скатертину. Гарячі краплі розпливлися, утворивши потворні плями.

За цей час Чин отямилася й навіть змогла заговорити.

– О, Кабір – велике й галасливе місто. У ньому відбувається стільки нового, що про половину дізнаєшся лише тоді, коли воно вже встигло стати старим. Що саме тебе цікавить, Чене?

Звісно, делікатна Чин постаралася відповісти якомога ухильніше й безтурботніше. Що ж, яке питання, така й відповідь…

– Мене цікавить, чи знайшли чоловіка, який…

Я теж мимоволі глянув на свій обрубок і перевів погляд у куток, де розташувалися Вовча Мітла і Єдиноріг. Чомусь вид зброї не заспокоїв мене, як звичайно бувало. Не так блищала сталь, не так лежав меч, не так стояла розгалужена піка.

Усе було не так.

– Він… – Чин запнулася й поспішно надпила зі своєї піали. – Він зник. Мені Фальґрим і Діомед розповідали, а метушню на турнірі я й сама бачила, лише не розуміла нічого. Але знайшлися люди, які начебто помітили схожого чоловіка в каравані, що йшов у Мейлань…

Вона раптом різко замовкла, зрозумівши, що бовкнула зайве. Так, певно, мені справді не варто було цього знати.

Напевно – не варто. Але що сказане – те сказане.

– Після його… е-е-е… його втечі в місті більше не траплялося нічого незвичайного? – якомога спокійніше поцікавився я.

Прокляття, увесь час доводиться стежити за своїми руками…

Чин насупилася й міцно стиснула губи. Вона вагалася. Але зробивши перший крок, ти приречений робити й другий.

– Трьох людей убито і двох поранено за останні два тижні. Поранені описали двох… – вона довго не могла дібрати слова,