Читати книгу - "Грає синє море, Станіслав Володимирович Тельнюк"

— Ну, хоч до Могилева доїдемо разом, а там побачимо… Я ж вам ще спасибі не сказав за те, що виручили з неволі. Спасибі вам, молцумеск![71] Скільки житиму — пам'ятатиму…

— Сідай на коня за мною, — сказав Петро, одягшись і скочивши в сідло. — Довезем до корчми.

— Поїхали…

Йон сидів ззаду Петра, тихенько сміявся і обіймав його своїми довгими кістлявими руками.

— Ти гляди, вошима мене не наділи, — пробурчав Петро. — А то — не мала баба клопоту…

— Немає їх у мене. У нашому зіндані весь час палили сірку, щоб дохли всі вони, бо турки боялися, аби на них лекелі—гумма[72] не напала.

Петро не підганяв коня, дивився на зарожевілу хмару над лісом, і здавалося йому, що цю хмару він уже бачив — давно—давно, ще в дитинстві, коли з прадідом своїм Савкою Скрипником виходили в поле. Отакої, як зараз, серпневої днини — ласкавої, сумирної, коли повітря здається кришталевим і нестямно прозорим.

Вони сідали з дідом біля старого—престарого береста — чи стоїть він зараз, через стільки літ? Дід виймав з полотнини свою скрипчину і щось награвав. Петро дивився, як Його цупкі пальці точно й легко падали на гриф, притискаючи струну, а краєм ока стежив за смичком — і йому ввижалося, що то не дідова рука водить смичком, а смичок веде руку… І все видавалося казковим, неземним — і сам дід, і дідова музика, і старезний берест, що зачаровано слухав музику… І на небі лебеділа рожево—біла хмариночка — хмариночка—храми—ночка…

Дід майже пошепки наспівував пісню про козака, що просить товаришів: як умру, каже, хлопці, то не спускайте мене в могилу, а прив'яжіть мене до мого коня, та хай він несе мене в блакитний степ, щоб я востаннє на нього поглянув…

І тоді зрозумів Петро, що дід уже старий і що думає він про смерть. І сиділи вони обидва сумні й сумирні перед величчю світу.

А хмариночка—храминочка аж сяяла, аж видзвонювала нечутними дзвіночками…

Де вона зараз, дідова Савчина могила? Ось їхатимуть вони завтра з Могилева, то хай там що, а заскочить він у свої рідні Сугаки та поспитає в людей, де дідова Савчина могила… Та, може, й живий хто лишився, хто про нього, Петра, пам'ятає…

…Йон свиснув, а Джузеппе загукав по—турецьки:

— Гей, шайтани, ну, що це ви відстали? Бігом до корчми, а то…

Петро шарпнув Сірого.

— Де це ви бачите корчму? — під'їхавши, запитав він у Джузеппе.

— А ото хіба не вона? — Джузеппе показав трохи вбік від берега.

Шинкар, почувши, що до його корчми під'їхало кілька подорожніх, тут же вискочив на поріг.

— Акшаминиз гайролсун![73] — привітав його Олександр.

— Акшаминиз гайролсун! Гош гелдиніз![74] — тут же озвався шинкар.

— Ти, шинкарю, бачу, і по—турецьки вмієш? — злазячи з коня, промовив Петро.

— А я по—всякому, хи—хи—хи… Чиї грощі, того й мова. Платитимеш динарами — по—турецьки стріну, платитимеш курушами — по—християнськи.

Шинкар, весь час вклоняючись і притискаючи руки до грудей, сипав мов горохом:

— І таку велику честь ви виявили бвдному Лейбі, що завітали до моєї вбогої корчми… Мабуть же, притомилися з дороги, та далеко, мабуть же, їдете… Ні, ні, не питаю, не треба закудикувати дорогу, це я просто сам до себе…

— Так, кажеш, звуть тебе Лейбою, — промовив Петро, заходячи в корчму.

— Лейбою, паночку, Лейбою.

Він зірвав з дерев'яного патика, вбитого в стіну, якусь ганчірку, махнув нею по засмальцьованому столу й лавах:

— Прошу панів до столу! Що хочете пити й їсти, ясновельможний графе?

Олександр зблід. Звідки знає цей Лейба, хто він такий? Петро схопився за шаблюку. Джузеппе, зиркнувши на нього, вихопив пістоль. Тільки Йован та Йон спокійно дивилися на шинкаря.

— Що є — все давайте. На п'ятьох. Тільки їсти. Пити не треба, — уривчасто мовив Олександр. Очима показав Петрові й Джузеппе: сховайте зброю. Сів за стіл. Роздивився навколо.

Тим часом з—за перегородки вискочила розпатлана, але красива дівка, мабуть, донька Лейбина, заходилася розставляти на столі миски й тарілки.

Лейба теж мотався туди й сюди, допомагав їй. Скоро на столі задимів борщ, зашкварчала ковбаса…

— Їжте, ясновельможний графе, їжте, — намагаючись упіймати погляд Олександра, примовляв Лейба. — їжте, ми так давно на вас чекали.

«Що за чортівня? — з досадою подумав Петро. — От тобі й цілковита таємниця. Ми ще тільки стали на українську землю, а якийсь Лейба вже знає, хто ми…»

— Це ти всіх приїжджих графами обзиваєш? — примружився Петро.

Піймав схвальний погляд Олександра.

— Як то всіх?! — заметушився Лейба. — Я ж, прошу пана, не назвав вас графом… І його, і його, — показав пальцем на Джузеппе і Йована. — А оцей, — тицьнув на Иона, — то він зовсім не з вашої компанії… А граф є граф. Граф Олександр… Так чи ні? — на товстих губах Лейби на мить зазміїлася єхидна усмішечка.

Джузеппе нахилився до Петра й спитав по—турецькому:

— Що то він каже? Петро відповів:

— Знає, хто ми і що ми і навіть про те, що серед нас е Алессандро конте Ді Монтенегро.[75]

— О! — підвів свої брови Джузеппе, і його очі стали темними. — Сакраменто! Нечиста сила!