Читати книгу - "Людина, Ольга Кобилянська"

муж­чи­на з цi­лої око­ли­цi за жiн­ку… А он там, пiд дзер­ка­лом, на уб­ра­но­му квi­та­ми сто­лi ле­жа­ли да­рун­ки, кот­рi по­дiс­та­ва­ла мо­ло­да вiд рiз­них дав­нiх i но­вих зна­ко­мих. Од­нак не їх вид на­пов­няв сер­це па­нi рад­ни­ко­вої гор­дiс­тю, ма­те­ринським за­до­во­лен­ням… Нi, її пог­ляд спинив­ся ли­ше на од­но­му мiс­цi сто­ла, а то на се­ре­ди­нi… Там пи­шалась прек­рас­на ки­ти­ця рож, а бi­ля неї ле­жа­ла ве­ли­ка ка­сет­ка [46] з срiб­лом на два­над­цять осiб. Се дiс­та­ла Оле­на вiд Фельсо­во­го ба­ро­на. Вiн пiз­нав її вже, i во­на, як довiд­алась па­нi рад­ни­ко­ва, ма­ла йо­му ду­же спо­до­ба­тись. На ве­сiл­ля не при­був вiн, зви­ня­ючись ду­же при­вiт­но, од­нак обi­цяв не за­бу­ва­ти про мо­ло­дих, ко­ли вже бу­дуть на но­вiм га­здiвствi.

Була тут i ста­ра Мар­га­ре­та. Во­на при­бу­ла що лиш ни­нi ран­ком. Пос­та­рi­лась ду­же i ста­ла ще хмар­нi­шою. В ста­ро­мод­нiй сук­нi, з оку­ля­ра­ми на но­сi, хо­ди­ла мовч­ки з од­ної ком­на­ти до дру­гої, або, опер­шись на ру­ку рад­ни­ко­вої, слу­хала мовч­ки її ба­ла­кан­ня про Фельса. Який вiн щас­ли­вий, як безг­ра­нич­но лю­бить Оле­ну, з якою особ­лив­шою лю­бо­в'ю й по­ва­жан­ням по­во­диться вiн з її ро­ди­ча­ми, як, довi­да­вшись, що во­ни му­сять по­ки­ну­ти до­те­пе­рiшнє мешкан­ня, вiд­дав їм свою ма­леньку хат­чи­ну в мiс­теч­ку К. до пов­но­го ужит­ку.

- За без­цiнь, до­ро­га Мар­га­ре­то. за нi­чо! - за­пев­ня­ла рад­ни­­ко­ва. - "Вам з Ге­нею не слiд по­би­ва­тись на се­лi, - го­во­рив вiн. - У мiс­тi жит­тя лег­ше, мож­на со­бi скор­ше по­ра­ди­ти". Iрин­ка їде, ро­зу­мiється, з Оле­ною; тi обi вже нерозлу­чнi. Вiн з доб­рої ро­ди­ни, - го­во­ри­ла да­лi з притис­ком i по­мi­т­ним го­ло­сом, на­ко­ли Мар­га­ре­та на все вiдповiда­ла мов­чан­ням. - йо­го батько був пош­та­рем у С. На жаль, ут­ра­тив ро­ди­чiв ще ди­ти­ною, а з сво­якiв ос­тав­ся йо­му ли­ше один ста­рий вуй­ко, лiс­ни­чий, кот­рий йо­го i ви­ховав; то­му й вiн пос­вя­тив­ся сьому за­во­до­вi [47]. Але що се має до ре­чi, Ма­р­­га­ре­то? Вiн доб­рий, щи­рий хло­пець, чес­ний, ре­тельний чо­­ло­вiк, i Оле­на бу­де з ним щас­ли­ва!

- Дай бо­же! Дай бо­же! - про­шеп­та­ла ста­ра да­ма. - Я ба­жаю їй усього най­луч­чо­го. Бо ж во­на i зас­лу­жи­ла на лiп­шу до­лю. Не мо­жу я, од­нак, їй да­ру­ва­ти, що вiд­мо­ви­ла то­дi К - у, так ска­за­ла би-м "лег­ко­дум­но"! Вiн со­бi те­пер суд­дя, всю­­ди йо­го по­ва­жа­ють; має крас­нi до­хо­ди, жиє без­жур­но, i то ще як жиє!!

- Вiн оже­нив­ся, здається ме­нi, з донькою яко­гось багато­го­ бро­вар­ни­ка?

- Мабуть, так. Ах, як­би бу­ла Оле­на зай­ня­ла се мiс­це!

- Нема нi­чо­го зло­го, що­би на доб­ре не вий­шло, лю­ба Ма­р­­га­ре­то, - вiд­по­вi­да­ла рад­ни­ко­ва зго­ри. - Все за­ле­жить вiд приз­на­чен­ня. Хто знає, чи К… був би нам та­кий прихи­ль­ний. Щоп­рав­да, ма­те­рi­ально бу­ла би со­бi лiп­ше сто­яла, як тут, од­нак во­на пос­ту­па­ла со­бi ли­ше за влас­ною во­лею. Ми її нi­ко­ли до нi­чо­го не си­лу­ва­ли. Що оп­ро­че да­ле­ко не так скла­лось, як бу­ло мог­ло склас­тись, ви­ну­ва­тий ли­ше той без­та­лан­ний Лiєвич. В пер­шiй хви­ли­нi, як вiн лиш всту­пив в на­шу ха­ту, вi­щу­ва­ло вже моє сер­це не­щас­тя. З тої хви­лi i при­ку­ва­ло­ся во­но до нас. Од­нак во­на про все те бу­де щас­ли­вою: i по­ва­жа­на бу­де та­кож, як жiн­ка Фельса.

При тих сло­вах про­май­нув знов її пог­ляд по пиш­нiм бу­кетi та по срiб­нiм да­рун­ку, i во­на бу­ла ду­же за­до­во­ле­на…

Маргарета не вiд­по­вi­да­ла нi­чо­го. Во­на, ма­буть, неустан­но­ ду­ма­ла про Оле­ну, кот­рої ни­нi лед­ве що не зля­калась…

Чудно! При­вi­тав­шись, обi бен­те­жи­лись, а опiс­ля Оле­на ска­за­ла з ви­му­ше­ним ус­мi­хом:

- Бачите, Мар­га­ре­то, я та­ки вiд­да­юсь!

А Мар­га­ре­та стис­ну­ла ли­ше мовч­ки її ру­ку.

Зацiкавленi си­дять гос­тi, пе­ре­шiп­ту­ються з со­бою вро­чи­с­то та очi­ку­ють мо­ло­дої та мо­ло­до­го. Мо­ло­дий має не­ба­вом по­яви­тись, - а во­на?

Iрина, кот­ра ни­нi так ус­по­сiб­ле­на, од­на­че бу­ла б на по­хо­ро­нах, кот­ра з са­мо­го зво­ру­шен­ня май­же дзво­нить зу­ба­ми, кот­ра всю­ди з'являється, а не за­дер­жується нi­де… го­во­рить, що мо­ло­да по­явиться за­раз, що вий­шла ли­ше на па­ру хви­лин на­го­ру до лiтньої кiм­нат­ки…

- Вона про­щається з своєю дi­во­чою кiм­на­тою, - шеп­ну­ла од­на гру­ба еко­ном­ка до учи­тельки.

А та, кив­нув­ши го­ло­вою, ус­мiх­ну­лась двоз­нач­не.

Олена справ­дi за­хо­ва­лась на хви­лю в оди­но­кiм ти­хiм ку­тку, який їй ще ли­шив­ся.

В бi­лiй дов­гiй сук­нi, в дов­гiм аж до зем­лi спли­ва­ючiм сер­пан­ку, сто­яла тут, за­ня­та див­ною ро­бо­тою. Вий­ма­ла з ма­лої ка­се­ти один лист за дру­гим i, не пе­рег­ля­нув­ши їх на­вiть, роз­ди­ра­ла їх ско­ри­ми нер­во­во-дро­жа­чи­ми пальця­ми. Те­пер узя­ла до рук ос­тат­нiй. Сей лег­ший, як iн­шi, i здає­ться, ко­рот­ко­го змiс­ту. Во­на за­ва­га­лась. Лис­ток задрож­ав в її ру­ках. Зу­би за­тя­ла, а ли­це її поб­лiд­ло.

"Лише раз, в ос­тат­нiй раз!" - по­ду­ма­ла й роз­гор­ну­ла пи­сьмо.

Тут сто­яли ве­ли­ки­ми бук­ва­ми олiв­цем на­пи­са­нi сло­ва:

"Що твiй мед­вiдь ко­ли-не­будь i зас­лаб­ну­ти, а на­вiть i в лiж­ку ле­жа­ти мо­же, ти б, пев­но, й не ду­ма­ла, сер­денько! Те­пер як­раз по­ра, в кот­рiй по­си­лаю то­бi свої за­пис­ки, Оле­нко; а що ме­не Ва­силь, з кот­рим те­пер ра­зом меш­каю, на­си­лу за­па­ку­вав до лiж­ка, а сам десь по­ле­тiв по яко­гось лi­каря, а са­мо­та та­ка страш­на, то й хо­чу по змо­зi до те­бе го­во­ри­ти. Хо­тiв би я, моя риб­чи­но, щоб ти бу­ла тут, три­ма­ла ру­ку на чо­лi - твою ле­геньку ма­лу ру­ку… то­дi й не бо­лi­ла би во­на так сильно. Я со­бi уяв­ляю, що ти тут бi­ля ме­не, си­диш на лiж­ку… ба­чиш, Олен­ко? Лю­бов та­ки най­кра­ща з усього, що жит­тя ли­ше має!.. Те­пер, нап­рик­лад, ко­ли ме­не го­ло­ва так ша­ле­но бо­лить, ти б пев­но усього спро­бу­ва­ла, щоб ли­ше мiй бiль ус­ми­ри­ти. Я пе­ре­ко­на­ний; ти б се iнак­ше ро­би­ла, як ми, лi­ка­рi, а во­но би, пев­но, скор­ше пере­йшло. Ах, скiльки мав би я то­бi го­во­ри­ти! Маєш ще три мi­сяцi пе­ред со­бою - а по­то­му ве­лик­день. Я все вiдк­ла­даю на ве­лик­день… ду­ша та­ка пов­на, їй ме­не знаєш… так, але ле­жачи, пи­са­ти уто­мив­ся"…

Се бу­ли пос­лiд­нi сло­ва Сте­фа­на, пи­са­нi до неї. Ва­силь їх пiс­лав до неї.

Вона по­ру­ши­ла те­пер ус­та­ми, не­на­чеб щось ви­мов­ля­ла, опiс­ля вик­ри­ви­ла їх в якусь гiр­ку ус­мiш­ку. Прист­рас­но при­тис­ла во­на письмо до уст i по­дер­ла йо­го на дрiб­нi ку­с­ники. Її да­ви­ло в гру­дях. Во­на прис­ту­пи­ла до ство­ре­но­го вiк­на i, спер­шись, зак­ри­ла ли­це ру­ка­ми…

До неї вго­ру до­хо­див упо­ю­ючий за­пах ле­лiй, а там як­раз пе­ред нею тяг­неться лiс ста­рий та шу­мить од­нос­тай­но чу­днi ти­хi сло­ва…

Вона їх не слу­хає. Стоїть не­ру­хо­мо. Тро­хи зго­дом по­чу­ла, як один вi­зок заїхав, не­мов го­не­ний, на под­вiр'я. Во­на знає над­то доб­ре, хто ним приїхав. Чує йо­го ко­рот­кий, голо­сний смiх… Чо­го во­на ос­ла­бає? Чо­го дро­жать но­ги пiд нею? Чим раз ближ­че чує во­на ско­рi кро­ки; чує, як вiн пере­скакує