Читати книгу - "Артеміс Фаул. Зрада Опал, Йон Колфер"

Батлер поворушив пальцями, поправив краватку і повернувся до роботи. Дуже йому не подобалося, як охоронявся номер. Готелі були для охоронців справжнім жахом. Службові ліфти, ізольовані верх­ні поверхи й абсолютно неадекватні маршрути евакуації робили охорону начальника неймовірно важкою. «Кронскі» — готель розкішний, з вимуштруваним персоналом, але від готелю Батлер хотів геть іншого. Йому б кімнату на першому поверсі, без вікон і зі сталевими дверима п’ятнадцять сантиме­трів завтовшки. Не варто казати, що знайти такої кімнати не можна, а якби і була якась, Артемісові би вона не сподобалася. Довелося Батлерові змиритися із цим номером на четвертому поверсі.

Набір інструментів був не лише в Артеміса. Бат­лер відкрив хромовану валізку на журнальному столику. У нього було з десяток таких валізок, які зберігалися в сейфах по всьому світу. Кожна була на­повнена шпигунським обладнанням і зброєю. Якщо мати в кожній країні по такій валізі, не доведеться порушувати закон, приїжджаючи з Ірландії.

Він дістав детектор жучків, перевірив кімнату. Особливу увагу приділив електричним приладам: телефону, телевізору, факсу. Електричне випромі­нювання від цих приладів часто приховувало сиг­нал від жучків, але не для такого детектора. «Ай Спай» — найновіша модель на ринку. Навіть за пів­милі звідси він знайшов би мікрофон завбільшки з вушко голки.

Через хвилину охоронець закінчив роботу і, задо­волений, хотів повернути прилад до валізки, коли той зареєстрував якесь слабке електричне поле. Ні­чого особливого, одна мерехтлива поділка на шкалі індикатора. Та мерехтіти вона перестала і стала яскраво-блакитною. Почала блимати друга поділка. До них наближалося щось електричне. Більшість охоронців не стали б через це перейматися — скіль­ки тих електронних приладів у радіусі милі від готе­лю «Кронскі». Але «Ай Спай» не реєстрував звичайні електронні поля, а Батлер був геть не таким, як біль­шість охоронців. Він витяг антену приладу і провів по кімнаті. Сигнал посилювався, коли антена була спрямована до вікна. У Батлера стиснувся шлунок. До них на високій швидкості щось летіло.

Він кинувся до вікна, зірвав з гачків завіси і від­чинив вікно. Зимове повітря було блідо-голубим, хмар майже не було. Небо, немов величезне поле для гри в хрестики-нулики, перекреслили сліди літаків. І там, на двадцять градусів вище, неслася краплепо­дібна ракета із блакитного металу. На носі в неї ви­блискував червоний вогник, ззаду виривалося роз­жарене до білого полум’я. Сумнівів не було — ракета прямувала до готелю «Кронскі».

«Розумна бомба,— подумав Батлер.— Її ціль — Артеміс».

Мозок Батлера почав перебирати варіанти. їх було небагато. Власне, лише два: тікати або померти. Проблема в тому, як тікати. Вони були на четверто­му поверсі. Він востаннє глянув на снаряд. Навіть слід від нього був зовсім не такий, як від відомих йому видів зброї. Що б воно не було, це щось но­веньке. Комусь дуже хотілося, аби Артеміс помер.

Батлер відвернувся від вікна і кинувся до кімнати Артеміса. Молодий хазяїн був зайнятий перевіркою автентичності «Ельфійки-злодійки».

— Проблема? — запитав Артеміс.

Батлер не відповів, бо не було часу. Замість того він схопив підлітка за комір і перекинув через плече.

— Картина! — закричав Артеміс, але голос заглу­шив піджак охоронця.

Батлер схопив картину, безцеремонно запхав ше­девр у кишеню піджака. Якщо Артеміс побачить трі­щини на віковій фарбі, він ридатиме. Але Батлерові платили лише за одне, і явно не за те, аби він зберіг «Ельфійку-злодійку».

— Тримайтеся міцніше,— порадив величезний охоронець, хапаючи з ліжка подвійний матрац.

Артеміс ухопився як тільки міг, намагаючись не думати. На жаль, його геніальний мозок автоматично аналізував факти: Батлер увірвався до кімнати з нечуваною швидкістю, навіть не постукавши, отже, вини­кла якась небезпека. Відповідати на питання охоро­нець не став, тож небезпека була близькою. А те, що він зараз учепився в кремезну спину, означало, що ті­кати звичними маршрутами евакуації вони не будуть. Матрац означає, що потрібно пом’якшити удар...

— Батлере,— видихнув Артеміс,— ти пам’ятаєш, що під нами три поверхи?

Охоронець, може, й відповів щось, але його робо­тодавець нічого не почув, бо вони вистрибнули у відчинене вікно і перескочили через поручні бал­кона.

За долю секунди до неминучого падіння порив ві­тру відігнув матрац, і Артеміс побачив свою кімнату. І цієї крихітної миті він помітив, як у двері влетів дивний снаряд і несподівано зупинився над порож­нім плексигласовим тубусом.

У тубусі був маячок, підказала йому частина моз­ку, що не піддалася паніці. Хтось хотів мене убити.

І вони почали падати. Десять метрів. Просто вниз.

Батлер автоматично розставив руки і ноги, утво­ривши величезну літеру X, тримаючись за кути матраца, щоб той не завернуло. Повітря між ними і матрацом трохи уповільнювало падіння, але не на­багато. Вони летіли вниз, із кожним сантиметром де­далі швидше. Небо і земля розпливлися і розтекли­ся, як масляні фарби,— здавалося, не лишилося нічого твердого. Раптом усе обірвалося — вони при­землилися на твердий черепичний дашок заднього виходу готелю. Черепиця майже вибухнула від уда­ру, хоча дах витримав. Батлерові здалося, що всі його кістки перетворилися на рідину, але він знав, що че­рез коротку мить несвідомості все знову буде гаразд. Він утрапляв і не в такі халепи.

Останнє, що він відчув перед тим, як поринути в темряву,— биття Артемісового серця крізь піджак. Отже, живий. Вони обидва вціліли. Та чи надовго? Якщо вбивця зрозуміє, що його спроба не вдалася, він може спробувати ще раз.

Удар Артеміса був м’якішим завдяки Батлерові та матрацу. Без них він би точно загинув. Утім, м’язи охоронця були такими міцними, що хлопець зламав два ребра. Його підкинуло в повітря на добрий метр, і лише тоді він упав на непритомного охоронця.

Артеміс лежав обличчям до неба. Дихати було важко і боляче, зламані кістки випирали, немов су­глоби. Шосте і сьоме ребро, припустив хлопець.

Угорі у вікні їхнього номера спалахнуло нестрим­не яскраво-блакитне світло. Воно на долю секунди освітило небо, темне зі світлими плямами хмар, що, мов хробаки, тяглися до обрію. Ніхто не звернув особливої уваги; світло дуже легко було прийняти за спалах великого фотоапарата. Але Артеміс знав, що це таке.

«Біобомба,— подумав він.— Звідки мені це ві­домо?»

Батлер, мабуть, утратив свідомість, бо він не ру­хався, тож наступну спробу вбивства доведеться відвернути Артемісу. Він спробував сісти, але біль у грудях був такий сильний, що на секунду в очах