Читати книгу - "Зцілений тобою, Тетяна Котило"

 – Вступатимеш самостійно. Прохідний бал ти бачила. – проінформував за вечерею.

Мар’яна задивилась у вікно, намагаючись приховати збудження від майбутнього вступу. Вона вже майже втратила віру у можливість стати студенткою, як на її шляху зустрівся Любомир. 

– Ти ж не думаєш, що я все вирішуватиму за тебе? Це все частина наших з тобою уроків. Я даю основу, решту ти сама.

– Я не будую собі ілюзій. Усе розумію. Я впораюсь. – викарбувала кожне слово, бо й справді вірила, що зможе. – Повинна впоратись. Інакше не може бути.

Мала тиждень, аби підготуватись до вступних іспитів. Днями й ночами зубрила необхідний матеріал, покладаючись на власні сили. Потайки хвилювалась і потайки молилась. 

Щоб не відвертати увагу від навчання, Любомир у ці дні не навідувався до дівчини. У нього були зв’язки й потрібні знайомства, лише одне його слово і Мар’яна вступила б без жодних іспитів. Та він не був прихильником подібного. Мишеня чітко повинне зрозуміти, що він не протеже і ховатись за його спиною не вийде. Хочеш чогось досягти – дій.

– Хвилюватись нормально, але не виказуй цього тим паче перед приймальною комісією. – вкотре настановив, коли їхали в авто. 

Зовні, наче була спокійна, впевнена в собі, а з середини досі озивалось перелякане дитинча. 

– Мала, не переживай. Всі там були. – втрутився Макар, аби хоч якось підтримати нову знайому. Проте, помітивши в дзеркалі переднього скла Любомира суворий вираз обличчя, замовкнув і зосередився на дорозі. 

Не сподобалось Мирові, як Макар в його присутності спілкувався з Мар’яною. Наче все життя були знайомі. 

Коли авто зупинилося, дівчина подарувала двом чоловікам доброзичливу усмішку, вдячна кожному окремо за підтримку. Спокійний, як удав Любомир стукнув Макара по плечу, аби рушав. Все, що міг закласти, заклав. Далі сама. 

На годиннику була п’ятнадцята година. Ділові переговори були в повному розпалі, коли на сотовий прийшло повідомлення від Мар’яни. 

– Здала! – і безліч смайликів.

Любомир вдивлявся на екран, залишаючись незворушним в прояві емоцій, напротивагу мишеняті, яке зраділо так, що аж прислало повідомлення під час переговорів. Розгнівався. Потрібно ще раз чітко проговорити правила. Він їй не друг, аби ось так посеред робочого дня писати йому смс.

– Мала писала, що склала вступні іспити. – сказав Макар дорогою додому. 

– Тобі також?! – це було не питання. Це була констатація факту. Ось, Макар справді друг, від душі радів за дівчинку. Він же – розгнівався. Його дратувала дитяча безпосередність з якою Мар’яна повідомляла про вступ. 

Та чи так було все однозначно в зраненій душі чоловіка. Хотів би порадіти, але не міг. Не дозволяв собі будь-яких проявів стосовно інших.

Любомир поважно пройшов у вітальню і звично сів на диван. Знову мовчав. Знову ні про що не запитував. Він розв’язав краватку і відкинув її у бік. Мар’янину радість відразу кудись здуло вітром. Не розуміла, що могло викликати невдоволення, котре відчула тільки-но Мир зайшов до помешкання. Ледь витримала на собі його пильний погляд.

– Не обов’язково було присилати мені повідомлення в мій робочий час. – пробасив, нагадуючи про своє – Я. 

–  У домовленості нічого не йшлось про смс. – Мар’яна справді, не відразу зрозуміла, що могло так розлютити чоловіка. Тільки щойно збагнула, що перейшла межу дозволеного. – Я не хотіла завадити тобі. Вибач. 

Піддалась почуттям радості з якими закортіло поділитись з людьми причетними до її успіху. Виявилось, не слід було. Щойно Любомир нагадав. Ні. Безцеремонно вказав, де її місце. Вкотре відчула багно під ногами. В’язке. Слизьке в якому знову ледь не утопили.  

– Піду розігрію вечерю.  

– Думаєш, коли чоловік голодний, то злий? – продовжував таранити металічністю в голосі. – Тоді, це не про мене. Я завжди злий.

– Ти не бережеш себе. Не спиш. Тому й злий. Тобі слід більше відпочивати.

Дурне мишеня. Я щойно образив її, а вона проявляє турботу. Чомусь тільки в цьому місці відчував спокій. Наче не квартира, а святиня в якій панує умиротворення. Очищався в священних стінах, а потім знову повертався у гріховний, реальний світ.

***

     Вже понад місяць Мар’яна перебувала в статусі студентки. Зі здійсненням найголовнішої мрії – розцвіла не лише зовні, але й внутрішньо. Все частіше можна було побачити посмішку на її обличчі. Окрім того, в неї з’явились друзі. Аня і Єгор також переїхали з провінційного містечка. Ще на вступних іспитах відчули поклик “крові”, зав’язали розмову і збагнули, що їм комфортне спілкування одне з одним. 

З Любомиром не бачились понад тиждень, оскільки чоловіка не було у місті. Спершу нервувала, раптом щось трапиться. До кого бігти? Дав ясно зрозуміти, що ні до кого не варто бігти. Опиратися слід лише на себе. До Макара телефонувати, наказав, хіба що метеорит впаде.

Сьогодні була п’ятниця, і Мар’яна вирішила запросити до себе в гості Аню з Єгором. Вони замовили піцу та пиво. Друзі не особливо розпитували звідки в їхньої нової знайомої така дорога квартира. Зійшлись на легенді, що живе в далекого багатого родича по маминій лінії. Нехай так, їм то що до цього. Он Анни мама також не підлоги миє. Знайшла статусного чоловіка, котрого спокусила, зігравши задля цього роль слабкої жінки. Єгора батьки також прийняли рішення вирватись з селища і спробувати свої сили у великому місті, ставши підприємцями.

Мар’яна так захопилась настільною грою, яку запропонував Єгор, що не відразу відчула за своєю спиною присутність Любомира. Тішиться, не здогадуючись, що безтурботності скоро – кінець. Сіпнулась, коли в кімнаті зненацька почувся знайомий чоловічий голос. Навмисне кашлянув, аби заявити про свою присутність.

– Не завадив? – розлютився, помітивши, як ніжиться в компанії незнайомого молодика. Той зі штанів виплигував, аби звернула на нього увагу. Он, як тулиться, а вона сліпа, не помічає.