Читати книгу - "Нямлик і Балакуча Квіточка, Леся Вороніна"

Розділ четвертий,

де бабуся, нічого не підозрюючи, їсть торт, а

Олянка вже вкотре змушена вдатися до хитрощів

— Буцику, мерщій роби мене видимою, — попросила нямлика Олянка і тієї ж миті отримала ще одного щигля по носі.

І саме вчасно, бо до її кімнати зайшла бабуся.

— Онученько, що це за чоловіки вискочили з нашої квартири? І чому у них був такий наляканий вигляд? — здивовано запитала вона. — Чому по всій підлозі розлита вода? І якісь дивні сліди, схожі на пташині лапи.

— Ой, бабусю, це приходили татові друзі з Антарктичної наукової станції, — пояснила дівчинка і зашарілася від сорому. Адже вона дуже не любила брехати і робила це лише у крайніх випадках, коли треба було когось врятувати. — Он бачиш, вони й торта принесли. Хотіли разом з нами випити чаю. Але потім до них подзвонили і викликали на нараду. А сліди… вони просто забули витерти ноги. Знаєш, там на станції люди забувають про такі речі.

— І ті чоловіки ось так у спортивних костюмах і з мішком на ту нараду побігли? — здивувалася бабуся.

— Так, так, вони дуже поспішали і не встигли переодягтися, — пробурмотіла дівчинка. — А в мішку вони розносять подарунки, — додала Олянка й опустила очі.

Та бабуся не звернула уваги на дивну поведінку онучки. Вона помітила на столі торт і зраділа:

— Ось бачиш, які милі люди. Хоча, на перший погляд, доволі страшні, — сказала бабуся. — Олянко, іди мий руки, питимемо чай з тортом.

Дівчинка зрозуміла, що настав час діяти. Вона швидко забігла до ванни, замкнула двері и почала чарувати над шматком суничного мила, як робила вже не раз. Адже їй треба було залишити вдома замість себе дівчинку-двійника на ім’я Кулька.

Олянка дістала заховану під ванною пластикову трубочку, потерла нею мокре мило й видмухала велетенську мильну бульбашку. Коли райдужна прозора куля закружляла по ванні, Олянка проказала таємні чарівні слова й плеснула в долоні.

Тієї ж миті перед дівчинкою з’явилася її копія, яка, здавалося, нічим не відрізнялася від Олянки, от тільки від неї дуже сильно пахло суницями.

— Кулько, яка я рада, що ми знову зустрілися, — сказала Олянка, — у мене до тебе прохання.

— Ну от, знову якісь небезпечні доручення, — почала комизитися мильна дівчинка. — Ти ж знаєш, я така тендітна, така ніжна, така вразлива…

— Ні, цього разу нічого небезпечного — тобі доведеться тільки їсти торт і запивати його чаєм.

— Ну, гаразд, — згодилася Кулька, — тільки чай має бути ледь теплий, а то я можу луснути.

— Ні в якому разі! — захвилювалася Олянка. — Уявляю, що станеться з бабусею, коли у неї на очах її улюблена онучка раптом лусне.

— Бабуся просто вирішить, що ти об’їлася солодощами, — почувся веселий голос Буцика.

Олянка озирнулася, але нямлика не побачила.

— Ставати видимим ще не час, — сказав нямлик, — і Петра я поки що не розчакловуватиму. Я й без того дивуюся, як це йому вдалося непомітно прийти до тебе додому.

— Гм, я не певен, що це мені вдалося. Знаєте, коли рано-вранці я підходив до вашого під’їзду, за мною погналася якась жінка з мітлою. Вона бігла й примовляла: «Геть, капосна почваро! Мало мені тут ворони смітять, то ще й пінґвіни внадилися на подвір’я! Ану, тікай до свого зоопарку!»

— І що ж ти зробив? — поцікавилася Олянка.

— Я ввічливо відповів цій знервованій жінці, що я не почвара і що я прибув зовсім не із зоопарку, а з Антарктиди. Щоправда, після цього жінка якось розгубилася, завмерла і так і залишилася стояти посеред двору із роззявленим ротом і з піднятою у руці мітлою.

— Годі базікати, — нагадав Буцик. — Як я зрозумів, твоїх батьків захопили пірати, і визволити їх можемо лише ми. Що ж, доведеться скористатися старовинним нямликівським засобом проти піратів — добродійним морозивом.