Читати книгу - "Серця трьох"

Старий не поспішаючи рушив ступою, боязливо зиркаючи на коня, що спричинився до катастрофи. Та коли Педро Суріта гукнув його, він спинився й оглянувся.

— Пошукайте ще на кладовищі, сеньйоре Нарваесе, — порадив тюремник. — Там знайдете з сотню Томасів Ромеро.

— А вас я особливо прошу подбати про велику скриню, — відповів на те крамар.

Генрі бачив, як спорожніла вулиця, коли вартові та юрба сховалися від сонячної спеки. Він не здивувався, що нібито чув уже десь голос цього крамаря. Адже він лиш наполовину іспанець, оскільки мати в нього була німкеня, отже, й мова в нього не зовсім іспанська. Але все ж таки говорив він як тутешній мешканець. «Ну і як тутешнього мешканця його пограбують, якщо в скрині, відданій на сховок до тюремників, знайдуться будь-які вартісні речі», — зробив висновок Генрі і кинув думати за пригоду, що оце тільки-но бачив.

А в кімнаті для сторожі, футів за п’ятдесят від камери Генрі, тим часом обкрадали Леопольдо Нарваеса. Почалося з того, що Педро Суріта докладно оглянув скриню. Він підняв її з одного боку, пробуючи, яка вона завважки, і, наче той пес, понюхав крізь шпарку, ніби його ніс міг допомогти йому дізнатись, що було всередині.

— Облиш це, Педро! — засміявся до нього один із вартових. — Адже тобі дали два песо, щоб ти був чесний.

Помічник зітхнув, відійшов від скрині, сів, ще раз глянув на скриню і знову зітхнув. Розмова ввірвалася. Всі раз у раз повертали очі до скрині. Засмальцьована талія карт не могла розважити їх. Гра також припинилась. Вартовий, що висловив догану Педро, і собі підступив до скрині й потягнув носом повітря.

— Нічим не пахне, — заявив він. — У скрині немає пахучих речей. Тоді що ж там є? Кабалеро казав, ніби щось коштовне.

— Кабалеро! — пирхнув другий поліцай. — Мабуть, батько старого торгував протухлою рибою так само, як і його дід. Тепер кожен жебрак пнеться вивести свій родовід від конквістадорів.

— А чого б і ні, Рафаелю? — відказав Педро Суріта. — Хіба ми всі не від них походимо?

— Атож, — відразу погодився Рафаель. — Конквістадори повбивали багацько люду…

— І стали предками тих, хто вижив, — додав Педро, викликавши загальний сміх. — Та все ж таки я залюбки віддав би був один з цих песо, аби знати, що є в скрині.

— А ось Ігнасіо! — привітав Рафаель появу ще одного вартового, запухлі очі якого свідчили, що він тільки-но прокинувся. — Йому не плачено за чесність. Ходи-но сюди, Ігнасіо, задовольни нашу цікавість і скажи, що в цій скрині.

— Як можу я знати? — відмовив Ігнасіо, кинувши оком на скриню. — Я тільки-тільки прокинувся.

— Отже, тобі й не платили, щоб ти був чесний, — пояснив Рафаель.

— Милосердна Мати Божа! Та хто ж платитиме мені за те, щоб я був чесний? — вигукнув вартовий.

— Тоді бери онде сокиру та відкривай скриню, — висловив Рафаель свою потаємну думку. — Ми не маємо права, бо Педро дістав для нас усіх два песо й ми повинні бути чесні. Відкривай мерщій, Ігнасіо, а то ми луснемо з цікавості.

— Ми тільки подивимось, тільки подивимось, — знервовано бубонів Педро, в той час, як Ігнасіо підважив сокирою віко на скрині. — А тоді знов зачинимо, і… всунь туди руку, Ігнасіо. Ну що ж ти там знайшов? На що воно схоже? Га?

Пошпортавшись у скрині, Ігнасіо витяг згорток із грубого картону.

— Розгортай обережно, нам-бо доведеться поставити його на місце, — попередив помічник.

Коли папір і картон розгорнули, всі втупили очі в пляшку хлібного віскі.

— А як запаковано! — вражено пробурмотів Педро. — Мусить бути щось дуже добре. Ач, як його обвито.

— Американське, — зітхнув інший вартовий. — Я лише раз пив американське віскі. Пречудова штука. Воно надало мені стільки сміливості, що я вийшов на арену в Сантосі й пішов проти бика голіруч. Щоправда, бик таки кинув мене, але ж на арену я усе-таки вийшов.

Педро взяв пляшку й намірився відбити їй шийку.

— Стривай! — крикнув Рафаель. — Тобі ж бо заплатили за чесність.

— Заплатила людина, що сама нечесна, — відповів той. — Це контрабанда. За неї не взято мита. Старий пачкарює. Ми маємо право і з чистою душею можемо заволодіти його крамом. Ми конфіскуємо й знищимо його.

Не чекаючи своєї черги на першу пляшку, Ігнасіо й Рафаель розгорнули нові та відбили їм шийки.

— «Три зірки», найкраще віскі! — перервав мовчанку Педро Суріта, вказуючи на фабричну марку. — Бачите? В грінго не буває поганого віскі! Одна зірка означає, що воно дуже добре, дві — чудове, а три — що ліпшого й бути не може. Та я вже знаю! Грінго мастаки щодо міцних напоїв. Наша горілка їх не задовольняє.

— А чотири зірки? — блимаючи вогкими очима, спитав Ігнасіо хрипким через віскі голосом.

— Чотири зірки? Ігнасіо, голубчику, чотири зірки — це або нагла смерть, або раювання.

За кілька хвилин Рафаель, обхопивши шию другого вартового, взивав його братом і запевняв, що зовсім не треба багато, аби люди тут, на землі, були щасливі.

— Старий дурень, тричі дурень і тричі по три рази дурень, — оголосив Августіно, похмурий чоловік, що взагалі вперше за весь час озвався.

— Хай живе Августіно! — весело гукнув Рафаель. — «Три зірки» вчинили чудо. Дивіться! Хіба ж не розв’язали вони язика Августіно?

— Іще три рази по тричі потрійний дурень! — п’яно горлав Августіно. — Таке питво, правдиве питво богів, належало йому, і він п’ять день віз його й не покуштував ані краплі. І я кажу, що таких йолопів слід було б кидати голих у мурашник.

— Стариган — шахрай, — промовив Педро. — І коли завтра він вернеться сюди по свої «три зірки», я заарештую його, як пачкаря. Ми всі дістанемо нагороду.

— Навіть як ми знищимо ось так речові докази? — спитав Августіно, відбиваючи ще одну шийку.

— Ми їх збережемо, — відповів Педро, жбурнувши порожню пляшку на долівку. — Слухайте, хлопці! Скриня була страшенно важка. Цього ж ніхто не заперечить. Вона впала. Пляшки розбилися. Рідина витекла, і тоді ми довідалися, що то контрабанда. Скриня й побиті пляшки — достатній речовий доказ.

Гомін зростав у міру того, як меншало питва. Один вартовий почав сваритися з Ігнасіо за давній борг у сто сентаво. Двоє інших сіли на долівку і, обнявшися за шию, стали оплакувати свою щербату подружню долю. Августіно, не вгаваючи, торочив, що, на його думку, найкраще завжди мовчати. А Педро Суріта був такий зворушений, що промовляв за братерство всього людства.

— Навіть мої в’язні, — белькотав він. — Я люблю їх, як