Читати книгу - "Дванадцять стільців. Золоте теля, Євген Петрович Петров"

у кухню, пританцьовуючи по-світському, а коли повернувся, несучи на таці якусь парадну рибу, то побачив жахливу картину. Стіл був пограбований. Це так було не схоже на розроблений Іваном Йосиповичем церемоніал споживання їжі, що він аж остовпів. Англієць з тенісною талією безтурботно уминав хліб з маслом, а Гейнріх, перехилившись через стіл, витягав пальцями маслину з оселедцевого рота. На столі все перемішалося. Гості, задовольняючи перший голод, весело ділилися враженнями.

— Та що ж це таке? — запитав старий ослаблим голосом.

— А де ж суп, папаша? — закричав Гейнріх з набитим ротом. Іван Йосипович не відповів нічого. Він лише зробив помах серветкою і пішов геть. Усі подальші турботи про стіл він передав своїм підлеглим.

Коли комбінатори продерлися до столу, товстун з обвислим, як банан, носом виголошував першу застольну промову. Остап дуже здивувався, пізнавши в цьому товстунові інженера Талмудовського.

— Так! Ми герої! — вигукнув Талмудовський, простягаючи у простір склянку з нарзаном. — Привіт вам, будівники Магістралі! Але ж які в нас умови праці, громадяни! Скажу, наприклад, про зарплатню. Не заперечую, на Магістралі оклади кращі, аніж в інших місцях, але ж культурні незручності! Театру немає! Пустеля! Каналізації ніякої!.. Ні, я так працювати не можу!

— Хто це такий? — перепитували один одного будівники. — Ви не знаєте?

А тим часом Талмудовський вже витяг з-під столу чемодани.

— Плював я на угоду! — кричав він, прямуючи до виходу. — Що? Повернути підйомні? Тільки через суд! Тільки через суд!

І навіть штовхаючи чемоданами тих, що обідали, він замість «пардон» люто вигукував: «Тільки через суд!»

Пізно вночі він вже мчав моторною дрезиною, приєднавшись до дорожних майстрів, що їхали у справах до південної частини Магістралі. Талмудовський сидів верхи на чемоданах і роз'яснював майстрам причини, через які чесний спеціаліст не може працювати в цій дірі. З ним їхав додому і метрдотель Іван Йосипович. З горя він не встиг навіть зняти фрака. Він був дуже п'яний.

— Варвари! — кричав він, висовуючись на зустрічний вітер і погрожуючи кулаком у бік Гремячого Ключа. — Всю сервіровку ік свиням собачим!.. Антона Павловича годував! Принца Вюртембергського!.. Приїду додому і помру! Згадають тоді Івана Йосиповича. Сервіруй, скажуть, банкетний стіл на вісімдесят чотири персони, ік свиням собачим. І не буде кому! Немає Івана Йосиповича Трикартова! Помер! Відійшов у кращий світ, іде же нєсть ні болєзні, ні печалі, ні воздиханія, но жизнь бесконечная!.. Ві-і-ічная па-а-м'ять…

І поки старий правив сам над собою панахиду, хвости його фрака лопотіли на вітрі, як вимпели!

Остап не дав Корейкові доїсти компот, витяг його з-за столу і повів розрахуватись. Приставною драбиною комбінатори влізли в товарний вагон, де містилася канцелярія Північної укладки і стояло полотняне ліжко табельника. Тут вони замкнулися.

Після обіду, коли літерні пасажири відпочивали, набираючись сил і снаги для участі у вечірній гулянці, фейлетоніст Гаргантюа спіймав братів-кореспондентів за недозволеним заняттям. Лев Рубашкін і Ян Скамейкін несли на телеграф два папірці. На одному з них було стисле повідомлення:

«Термінова Москва степовий телеграф тире узун-кулак лапки довге вухо кома розніс аулам звістку змичку яка відбулася Магістралі Рубашкін».

Другий папірець був списаний згори донизу. Ось що було в ньому:

ЛЕГЕНДА ОЗЕРА ІССИК-КУЛЬ

Старий каракалпак Ухум Бухеєв розповів мені цю легенду, овіяну диханням віків. Двісті тисяч чотириста вісмідесят п'ять місяців тому молода, швидконога, як джайран (гірський баран), дружина хана красуня Сумбурун палко покохала молодого нукера Ай-Булака. Велике горе спіткало старого хана, коли він дізнався про зраду дружини/яку він палко любив. Дванадцять місяців старий молився, а потім зі сльозами на очах посадив красуню в бочку і, прив'язавши до неї злиток чистого золота вагою в сім джасасин (18 кіло), кинув дорогоцінну бочку в гірське озеро. З того часу озеро й дістало назву — Іссик-Куль, що означає: «Серце красуні здатне на зраду»…

Ян Скамейкін-Сарматський (Поршень)

— Хіба не так? — запитував Гаргантюа, показуючи відібрані у братів папірці.—Адже правильно?

— Ясна річ, обурливо! — відповідав Паламидов. — Як ви насмілилися написати легенду після всього, що було сказано? По-вашому, Іссик-Куль перекладається як «Серце красуні здатне на зраду?» Ой, чи так? Чи не набрехав вам липовий каракалпак Ухум Бухеєв? Чи не звучить ця назва ось в такий спосіб: «Не кидайте молодих красунь в озеро, а кидайте в озеро легковажних кореспондентів, які підпадають під вплив згубної екзотики?»

Письменник у дитячій курточці почервонів. В його записній книжці вже значилися і Узун-Кулак, і дві запашні легенди, приправлені східним орнаментом.

— А на мій погляд, — сказав він, — в цьому немає нічого страшного. Якщо Узун-Кулак існує, мусить же хтось про нього писати?

— Але ж писали вже тисячу разів! — сказав Лавуазьян.

— Узун-Кулак існує, — зітхнув письменник, — і на це доводиться зважати.

Розділ XXX
ОЛЕКСАНДР ІБН-ІВАНОВИЧ

У нагрітому і темному товарному вагоні повітря було густе, застояне, як у старому черевикові. Пахло шкірою і ногами. Корейко запалив кондукторський ліхтар і поліз під ліжко. Остап у задумі дивився на нього, сидячи на порожньому ящику з-під макаронів. Обидва комбінатори стомилися від боротьби і ставилися до події, якої Корейко так страшенно боявся, а Бендер чекав усе своє життя, з якимсь казенним заспокоєнням. Могло навіть здатися, що справа діється в кооперативному магазині:

покупець вимагає продати йому щось на голову, а продавець ліньки викидає на прилавок лахмату кепку кольору дикого каменя. Йому однаково — візьме покупець кепку чи не візьме. Та й сам покупець не дуже-то хвилюється, запитуючи лише для заспокоєння совісті: «А може, є інші?» — на що