Читати книгу - "Королівський убивця"

— Вибери когось, хто любить короля.

Барріч зітхнув:

— Харчові запаси. Це не буде щедра пайка. Радше похідна. Я маю також роздобути зимовий одяг?

— Ні. Тільки для себе. Кеттрікен може сама взяти і принести те, чого потребує. А Чейд подбає про короля.

— Чейд. Якесь знайоме ім’я, наче я колись давно його чув.

— Вважається, що він помер багато років тому. А до того його бачили у Твердині.

— Стільки років жити як тінь, — здивувався він.

— Він планує і далі жити як тінь.

— Не мусиш остерігатися, що я його видам, — образився Барріч.

— Я знаю. Це лише так…

— І я знаю. Ну, давай. Ти розповів мені достатньо, щоб я зробив свою частину справи. Буду там з кіньми й запасами. Коли?

— Десь уночі, коли свято ще триватиме. Точніше не знаю. Я знайду спосіб послати тобі звістку.

Він знизав плечима.

— Тільки-но посутеніє, я буду там і чекатиму.

— Дякую, Баррічу.

— Він мій король. Вона моя королева. Я не потребую подяк за виконання свого обов’язку.

Я вийшов від Барріча і крадькома спустився сходами. Тримався в тіні й напружував кожне чуття, намагаючись упевнитися, що ніхто за мною не шпигує. Залишивши стайню, я шмигнув до комори, а звідти до свинарника, зі свинарника до пташника, з тіні в тінь, аж доки не дістався до старої хатки. Задиханий Нічноокий вийшов мені назустріч.

Що трапилося? Чого ти відкликав мене з полювання?

Завтра ввечері, коли посутеніє, я можу тебе потребувати. Залишишся тут, біля Твердині, щоб швидко прийти, коли покличу?

Звичайно. Але навіщо було тягти мене сюди? Ти не мусиш наближатися до мене, щоб просити про таку просту послугу.

Я присів на снігу, а він підійшов до мене і сперся горлом об моє плече. Я міцно його обняв.

Дурня, — грубувато сказав він. — А тепер іди. Я буду тут на випадок, якби ти мене потребував.

Моя подяка.

Мій брате.

Обережність і поспіх боролися в мені, коли я повертався до Твердині й до своєї кімнати. Зачинився й ліг на ліжко. Збудження стрясало мною, як буря. Я не знатиму справжнього відпочинку, доки все не довершиться.

Перед полуднем мене прийняли в покоях королеви. Я приніс із собою кілька сувоїв-травників. Кеттрікен лежала на канапі перед каміном, граючи роль овдовілої дружини і стурбованої майбутньої матері. Я бачив, що її це гнітить і що те падіння насправді завдало їй більше шкоди, ніж вона зізнавалася. У неї був трохи кращий вигляд, ніж попереднього вечора. Я тепло привітався, а тоді ми розпочали оглядати кожне згадане в сувоях зілля, детально обговорюючи його цілющі властивості. Мені вдалося зробити так, що більшість дам королеви занудьгували й попросилися геть, а останніх трьох вона відіслала приготувати чай, принести ще подушок і знайти ще якийсь сувій з описом трав, який Кеттрікен начебто бачила в кабінеті Веріті. Маленька Розмері давно вже заснула в тихому кутку біля каміна. Коли шелест дамських спідниць затих, я швидко заговорив, знаючи, що маю мало часу.

— Ви поїдете завтра вночі, після церемонії коронації, — сказав я і говорив далі, хоч вона розхилила було вуста, щоб поставити питання. — Тепло вдягніться та візьміть зимові речі. Небагато. Покиньте церемонію і йдіть сама до своєї спальні, тільки-но зможете. Пожалійтеся, що церемонія і ваша туга вас виснажили. Відішліть своїх слуг, скажіть, що вам слід виспатися, і накажіть їм не повертатися, доки ви не покличете. Двері зачиніть на засув. Ні. Тільки слухайте. У нас мало часу. Приготуйтеся до від’їзду, а тоді залишайтесь у своїй кімнаті. Одна людина за вами прийде. Довіряйте Рябому чоловікові. Король поїде з вами. Вірте мені, — відчайдушно сказав я, почувши, що хтось повертається. — Усе інше буде влаштоване. Вірте мені.

Віра. Я сам не вірив, що це вдасться. Нарциза повернулася з подушками, а невдовзі прибув і чай. Ми приязно гомоніли, а одна з молодших дам Кеттрікен навіть фліртувала зі мною. Королева попросила мене залишити в неї травники, бо її спина все ще боліла. Вона вирішила цього вечора рано лягти, і, можливо, сувої допоможуть їй швидше заснути. Я чемно попрощався і втік.

Чейд запевнив мене, що впорається з блазнем. Я взявся за свої грандіозні спроби планування втечі. Мені треба якось організувати, щоб король зостався сам після церемонії. На кілька хвилин, про які просив мене Чейд. Я міркував, чи не доведеться мені заплатити за ці хвилини своїм життям. Тоді відігнав ці думки. Лише кілька хвилин. Двоє вибитих дверей могли стати для мене перешкодою або допомогою. Я не був певний, чим саме. Обміркував усе те, що першим спадало на думку. Я міг вдати п’яного і спровокувати вартових на бійку. Якщо буду без сокири, то їм вистачить кілька хвилин, щоб зі мною впоратися. Звичайний бій навкулачки ніколи не був моєю сильною стороною. Ні. Я маю зостатися дієздатним. Тож обдумав і відкинув ще з дюжину схем. Надто багато залежало від чинників, яких я не міг передбачити. Скільки вартових там буде, чи будуть це особи, знайомі мені, чи буде там Воллес, чи Регал не припхається порозмовляти?

Під час мого попереднього візиту в кімнати Кеттрікен я помітив, що до одвірків розбитих дверей, які вели в королівські покої, прикріплено провізоричні заслони. Більшу частину уламків забрано, але рештки дубових дверей усе ще засмічували коридор. Не прислано столярів усе це полагодити. Черговий знак, що Регал не планує повертатися в Оленячий замок.

Я намагався придумати якийсь привід, щоб потрапити до королевої кімнати. Унизу в замку гуло, як у вулику. Не сьогодні, то завтра очікувано, що герцоги Бернсу, Ріппону та Шокзу прибудуть зі своїм почтом, щоб стати свідками церемонії коронації Регала. Їх планувалося поселити в менших кімнатах для гостей, в іншому крилі Твердині. Я намагався здогадатися, як вони зреагують на раптове зникнення короля й королеви. Чи це буде потрактоване як зрада, чи Регал знайде спосіб усе від них приховати? Яким це буде знаком для початку його правління? Я викинув ці думки з голови: вони нічим не могли мені допомогти.

Я покинув свою кімнату й рушив у мандрівку замком, сподіваючись на натхнення. Натомість