Читати книгу - "Історик"

Я пошкодувала, що сказала це. Дорога пішла круто вгору.

— Може, хто-небудь проїде на машині, — додав він.

Але машин не було, і ми дедалі більше прискорювали крок, тому за якийсь час уже не могли вимовити ані слова. Я була здивована, коли раптово, вийшовши з-за останнього повороту, ми побачили стіни монастиря. Я не пам’ятала ні цього повороту, ні галявини на вершині гори. Уже був пізній вечір. Я ледь пам’ятала відкритий майданчик перед воротами монастиря, сьогодні на ньому не було жодної машини. Де ж туристи? Цікаво б дізнатися. За хвилину ми прочитали напис, де говорилося, що в монастирі ремонт і цього місяця відвідувачі не приймаються. Але це не змусило нас сповільнити кроки.

— Ходімо, — сказав Барлі і взяв мене за руку — я дуже зраділа, бо моя рука почала тремтіти.

Уздовж монастирських стін височіли ліси. Бетономішалка (цемент? тут?) загороджувала шлях. Дерев’яні ворота були щільно зачинені, але не замкнені, як ми зрозуміли, нерішуче потягнувши за чавунне кільце. Мені не подобалося вдиратися без дозволу, не подобалося, що я не бачила там сліду батька. Може, він досі знаходився у Ле Бен або десь в іншому місці? Можливо, він обшукував підніжжя гори, на сотню метрів униз, продовжуючи перервані багато років тому пошуки? Я спочатку пошкодувала про наше рішення відразу піти в монастир. До того ж, хоча до повного заходу сонця залишалася приблизно година, сонце ось-ось мало сховатися за високим хребтом Піренеїв. Ліс, із якого ми щойно вийшли, уже поринув у морок, і незабаром останні світлі барви дня згаснуть на монастирських стінах.

Ми обережно ввійшли всередину й пішли через подвір’я. Було чутно, як у центрі шумів фонтан із червоного мармуру. Там були тонкі кручені колони, які я пам’ятала, довгі келії і розарій. Золотаве світло змінилося темно-коричневою тінню. Навколо нікого не було видно.

— Як, на твою думку, може, нам повернутися у Ле Бен? — прошепотіла я Барлі.

Перш ніж він відповів, ми почули звук — спів із церкви на іншому боці монастиря. Двері її були зачин? ні, але ми добре чули, як усередині проходила служба, що інколи переривалася паузами тиші.

— Вони всі там, — сказав Барлі. — Можливо, і твій батько теж. Але я була не впевнена в цьому.

— Якщо він і був тут, то він пішов униз… — я замовкла й оглянула подвір’я.

Минуло майже два роки після нашого з батьком візиту сюди, мого другого візиту, — тепер я вже знала. І я не могла згадати, де був вхід у склеп. Раптом я побачила дверний отвір, ніби він з’явився в одній зі стін монастиря, коли я цього не бачила. Тоді я згадала кам’яних тварин, вигравіруваних у стіні: грифонів і левів, драконів і птахів, дивних істот, яких я не могла визначити — суміші добра і зла.

Ми з Барлі дивилися на церкву, але її двері залишалися зачиненими, і ми стали обережно пробиратися через подвір’я туди, де мав бути вхід у склеп. Зупинившись там, під поглядом цих застиглих тварин, я бачила лише тінь, у яку нам доведеться спуститися, і серце в мене стиснулося. Але потім я згадала, що там може бути мій батько — може, у якійсь жахливій ситуації. Барлі, впертий і зухвалий, усе ще тримав мене за руку. Я цілком готова була почути, що він скаже щось про якісь дивні справи, у які вскочила моя родина, але він був напружений, спокійний, як і я.

— У нас немає світла, — прошепотів він.

— Ми ж не можемо по нього піти в церкву, — уїдливо й недоречно відгукнулася я.

— У мене є запальничка, — Барлі потягнувся в кишеню.

Я не знала, що він палить. Він запалив її на мить, освітивши сходи, і ми почали спускатися в темряву.

Спочатку було справді темно, ми спускалися крутими давніми сходами, а потім я побачила світло, що замерехтіло у глибині, але не через спалахи запальнички Барлі, яку він запалював кожні кілька секунд. Я була дуже налякана. Це похмуре світло чомусь здалося жахливішим за темряву. Барлі так сильно стис мені руку, що мені здалося, ніби в ній не залишилося життя. Унизу сходи повертали, і, зробивши останній поворот, я згадала слова мого батька: колись це був неф першої церкви. Там знаходився величезний кам’яний саркофаг першого настоятеля. На давньому трансепті був вигравіруваний хрест — один із ранніх штрихів романської культури в Європі.

Але я не звернула на це увагу, тому що тінь з іншого боку саркофага відокремилася від темнішої тіні й випросталася — чоловік тримав ліхтар. Це був мій батько. У мерехтливому світлі я побачила, що він розлючений. Він побачив нас тієї самої миті, що й ми його, і вигукнув:

— Господи!

Ми дивилися одне на одного.

— Що ви тут робите? — закричав він, дивлячись то на мене, то на Барлі й освітлюючи ліхтарем наші обличчя.

Голос його був лютий, повний гніву, страху, любові. Я відпустила руку Барлі й побігла до батька повз саркофаг. Він обійняв мене.

— Боже, — повторив він, пестячи моє волосся. — Це останнє місце, у якому ти повинна бути.

— Ми прочитали уривок в оксфордському архіві, — прошепотіла я. — Я боялася, що ти…

Я не могла закінчити. Тепер, коли ми знайшли його і він був живий і здоровий, я почала вся труситися.

— Забирайтеся звідси, — наказав він, але при цьому пригорнув мене до себе. — Ні, вже занадто пізно, я не хочу, щоб ти виходила сама. У нас є ще кілька хвилин перед заходом. Ось… — він простягнув мені ліхтар, — тримай, а ти, — звернувся він до Барлі, — допоможи мені підняти кришку.

Барлі відразу пішов уперед, хоча що ноги його теж тремтіли, і допоміг батькові зсунути кришку із саркофага. Тепер я побачила, що у батька під рукою приставлений до стіни довгий кілок. Можливо, він приготувався побачити в труні жахливу істоту, на яку так довго полював, а не те, що там насправді було. Я піднесла ліхтар, бажаючи і водночас не бажаючи дивитися, і ми всі зазирнули всередину — у порожнечу, порох.

— О Боже… — сказав батько.

У його голосі був такий відчай, якого я раніше ніколи не помічала, це був звук абсолютного розпачу, і тоді я згадала, що він одного разу вже дивився в цю порожнечу. Він нахилився, і я почула, як кілок вдарився об кам’яну підлогу. Я думала, він заплаче або почне рвати не собі волосся, схилившись над саркофагом, але він мовчав у своєму горі.

— Боже… — знову сказав він