Читати книгу - "Чорний дім"

Тривога Тая перетворюється на крижаний холод жаху. Берні заперечив би це, сказавши, що ця халупа, яка розташована внизу, у висохлому руслі, — це його таємне, його особливе місце. У своїй безрозсудній зарозумілості він ніколи б не міг подумати, як добре ця помилкова думка служить задуму його псевдо-друга.

Тай чує в голові голос матері, і цього разу абсолютно впевнений, що цей голос належить саме їй. «Ти більше не можеш сподіватися ні на кого. Вони можуть встигнути, а можуть і ні. Розраховуй на те, що не встигнуть. Ти маєш вибиратися сам».

Але як?

Тай дивиться на тіло старого, яке лежить на закривавленій землі і голова якого майже за дверима. Його починає займати думка, про містера Маншана, друга Берні, який зараз поспішає до станції Гауз-роуд (можливо, на своєму власному «І-Зет-Ґоу» гольф-карті), щоб схопити його і відвести до аббала. Тайлер відкидає цю думку. Вона ледь не доводить його до паніки, а він не може цього дозволити. У нього надто мало часу.

— Я не можу до нього дотягнутися, — каже Тай. — Якщо ключі в нього в кишені, то мені кінець. Справу закрито, гру закінчено, застебніть…

Він зосереджує погляд на тому, що лежить на підлозі. Це мішечок, який приніс старий. У якому була кепка. І наручники.

«Якщо наручники були в ньому, то, можливо, ключі також там».

Тай протягає вперед ліву ногу, натягаючись так сильно, як може. Але цього недостатньо. Він не може дотягнутися до мішечка. Йому бракує щонайменше чотирьох дюймів. Бракує чотирьох дюймів, і містер Маншан наближається, наближається.

Тай майже відчуває його запах.

Док верещить і верещить, далеко чує, як інші кричать йому припинити, кричать, що все в порядку, що немає чого боятись. Він, хоча й невиразно, та все ж усвідомлює, що від вереску в нього болить горло, і воно, мабуть, уже кровоточить. Але все це не має значення. Важливо лише те, що коли Голлівуд навстіж відчиняє вхідні двері до Чорного Дому, то перед його зором постає офіційний представник.

Офіційним представником є Дейзі Темперлі, кароока дівчинка. Вона одягнена в приєму рожеву сукню. Її шкіра така ж бліда, як чистий аркуш паперу, окрім правого боку лоба, де клапоть шкіри випав і тепер в тому місці видно червоний череп.

— Заходь, Доку, — каже Дейзі. — Поговоримо, як ти мене вбив. І ти заспіваєш мені. Ти зможеш заспівати мені. — Вона посміхається. Її посмішка переходить у вишкір. Вишкір оголює повний рот випнутих зубів упиря. — Ти зможеш співати мені вічно.

Док ступає крок назад, повертається, щоб втекти, але Джек хапає його і починає ним трясти. Док Амберсон — здоровань у двісті шістдесят фунтів, коли виходить з душу, і в понад двісті вісімдесят, коли в усьому обмундируванні воїна дороги, — але Джек легко трясе ним, хитаючи його головою туди-сюди. Довге волосся Дока розлітається.

— Це все ілюзія, — каже Джек. — Картинки, спеціально створені для небажаних гостей, таких, як ми. Я не знаю, що ти бачиш, Доку, але його тут немає.

Док дивиться через плече Джека. Якусь мить він бачить рожевий вихор, який зменшується — так само, як з’являвся диявольський пес, лише навпаки, — після чого він зникає. Він здіймає погляд на Джека. Сльози повільно котяться його засмаглим обличчям.

— Я не хотів убивати її, — каже він. — Я любив її. Але тієї ночі я був утомлений, дуже втомлений. Ти знаєш, що таке бути втомленим, Голлівуде?

— Так, — каже Джек. — І якщо ми звідси виберемось, я просплю, мабуть, з тиждень. Але зараз… — Він переводить погляд з Дока на Шнобеля. Зі Шнобеля на Дейла. — Нам багато чого доведеться тут побачити. Цей будинок використає проти нас найгірші спогади: про речі, які ми зробили не так, про людей, яким ми зробили боляче. Але в цілому, я маю надію, що багато отрути покинуло це місце, коли помер Берні. Усе, що нам потрібно зробити, це знайти шлях до іншого виходу.

— Джеку, — каже Дейл. Він стоїть в отворі дверей, фактично на тому самому місці, де стояла Дейзі й вітала свого колишнього лікаря. Його очі дуже великі.

— Що?

— Знайти шлях… сказати легше, ніж зробити. Вони збираються навколо нього. За дверима величезне кругле фойє, місце настільки велике, що нагадує Джеку Собор святого Петра. На підлозі акр отруйно-зеленого килима із зображеннями сцен тортур і богохульства. З цієї кімнати двері ведуть до різних кімнат. До того ж Джек нарахував також чотири сходові марші. Він моргає, і їх уже стає шість. Моргає знову, і їх уже дюжина, вони бентежать зір, як малюнки Ешера. Він чує глибокий, ідіотський гул, що є голосом Чорного Дому, а також регіт.

«Заходь, — каже йому Чорний Дім. — Заходь і блукай цими кімнатами вічно».

Джек кліпає очима і бачить тисячу сходових маршів, деякі з них рухаються, випинаються назовні й усередину. Двері відчинені до галерей з картинами, галерей зі скульптурами, вихорів і порожнеч.

— Що робитимемо? — похмуро запитує Дейл. — Що, чорт забирай, робитимемо?

Тай ніколи не бачив друга Берні, але, будучи прикутим до стіни, він усвідомлює, що може легко його уявити. У цьому світі містер Маншан — реальне створіння… але не людська істота. Тай бачить, як метушлива фігура в чорному костюмі і червоній краватці поспішає по станції Гауз-роуд. Ця істота має величезне біле обличчя, більшу частину якого займають величезний рот і одне розпливчасте око. Посланець аббала і помічник володаря в уяві Тая схожий на злого Хитуна-Бовтуна. Він зодягнений у жилет на ґудзиках з кісток.

«Треба забиратись звідси. Треба дістати мішечок… але як?»

Він знову дивиться на Берні. На бридкий клубок вийнятих кишок. І раптом знаходить відповідь. Він знову простягає ногу, але цього разу не до мішечка. Натомість він носаком кросівка підчіплює огидну петлю кишечника Берні. Піднімає її, обертає, а тоді легко штовхає. Кишка, замотана в петлю, залишає носак кросівки. І петля опиняється навколо шкіряного мішечка. Якраз там, де потрібно. Тепер якби він тільки міг притягнути його, щоб дістати ногою.

Намагаючись не думати про кремезне метушливе створіння з абсурдно видовженим обличчям, Тай знову простягає ногу. Він дотягується до брудного клубка кишок і починає тягнути повільно, з неймовірною обережністю.