Читати книгу - "Ім’я вітру"

Тут дракус пихнув так гучно, що я почув його, стоячи на висоті сто футів над ним. Внюхавши солодкий дим підпаленого ґлею, він різко крутнув головою. Він понюхав, заревів і підійшов ще на крок до мішка ґлею, від якого йшов дим. Де й поділася його колишня витримка — він мало не накинувся на мішок, який іще тлів, схопивши його величезною широкою пащею.

Я глибоко вдихнув і хитнув головою, намагаючись бодай частково позбутися млявості. Я за короткий час двічі досить серйозно застосував симпатію й через це добряче отупів.

Але Бог, як то кажуть, любить трійцю. Я розділив свій розум на дві частини, а тоді не без зусиль відділив і третю. Для цього було потрібне щонайменше потрійне зв’язування.

Поки дракус ворушив щелепами, намагаючись проковтнути липку ґлейову масу, я намацав у дорожній торбі важку чорну лусочку, а тоді дістав із плаща приваб-камінь. Я чітко вимовив слова зв’язувань і зосередив алар. Виставив лусочку й камінь перед собою та зрештою відчув їхнє взаємне тяжіння.

Я сконцентрувався, зосередився.

Я відпустив приваб-камінь. Він кинувся до залізної лусочки. Під ногами в мене вибухнув камінь: від стіни церкви відірвалося велике залізне колесо.

Упала тонна кутого заліза. Якби хтось за цим стежив, то помітив би, що колесо впало швидше, ніж могло б упасти під дією гравітації. Ця людина помітила б, що воно впало під певним кутом — можна було б подумати, ніби воно тягнеться до дракуса. Ніби сам Тейлу направив його до чудиська своєю мстивою рукою.

Але побачити, як усе було насправді, не міг ніхто. І цим не керував ніякий Бог. Тільки я.

Розділ вісімдесят перший

Гордість

Глянувши вниз, я побачив, що велике колесо з кутого заліза прип’яло дракуса до землі. Він лежав перед церквою нерухомий і темний, і я, хоч усе це й було необхідно, щиро пошкодував, що вбив бідолашну тварину.

Мені випала одна довга мить чистого втомленого полегшення. Осіннє повітря було свіжим і солодким попри дим від спаленого дерева, а кам’яний дах церкви холодив мені ноги. Досить задоволений собою, я повернув лусочку та приваб-камінь у торбу. Глибоко вдихнув і поглянув на містечко, яке врятував.

Тоді я почув якийсь скрегіт і відчув, як піді мною сунеться дах. Передня частина будівлі осіла, осипалася, і я захитався: світ утік у мене з-під ніг. Я пошукав безпечний дах, на який можна було б перескочити, але таких досить близько не було. Дах розпався й посипався купою дрібного каміння, а я незграбно позадкував.

У відчаї я стрибнув до обпаленого гілля дуба. Схопився за одну гілку, але вона тріснула під моєю вагою. Я полетів крізь гілля, вдарився головою та впав у пітьму.

Розділ вісімдесят другий

Ясен, в’яз…

Я прокинувся в ліжку. У кімнаті. У шинку. Ось і все, що я зрозумів одразу. Почувався я так, наче хтось ударив мене по голові церквою.

Мене обмили й перев’язали. Дуже ретельно перев’язали. Хтось вирішив, що варто подбати про всі мої недавні ушкодження, навіть зовсім незначні. У мене були перев’язані білим полотном голова, груди, коліно та одна стопа. Хтось навіть очистив і забинтував невеликі подряпини в мене на руках і ножову рану, яку я дістав три дні тому, коли мене спробували вбити головорізи Емброуза.

Найстрашнішою, мабуть, була ґуля в мене на голові. Вона пульсувала болем, а коли я піднімав голову, у мене через неї починалося запаморочення. Рухи перетворилися на уроки каральної анатомії.

Я звісив ноги з краю ліжка й скривився: «Травма глибоких тканин медіальних полонів правої ноги». Сів: «Непряма деформація хряща між нижніми ребрами». Зіп’явся на ноги: «Незначний розтяг суб… транс… трясця, як же це називається?» Я уявив собі, як Арвіл супиться за круглими окулярами.

Мій одяг випрали й заштопали. Я вдягнувся, рухаючись повільно, щоб насолодитися численними захопливими повідомленнями, які мені надсилало власне тіло. Я радів, що в кімнаті не було дзеркала, оскільки знав, що на вигляд я, швидше за все, геть побитий. Пов’язка на голові добряче дратувала, але я вирішив її не знімати. Зважаючи на моє самопочуття, можна було припустити, що моїй голові не дає розпастися на кілька шматків лише вона.

Я пішов до вікна. Було хмарно, і в сірому світлі містечко, засипане сажею й попелом, мало жахливий вигляд. Крамниця навпроти була розтрощена, як ляльковий будиночок, на який наступив солдатський чобіт. Люди пересувалися неквапливо, прочісуючи руїни. Хмари були такими густими, щоб я не міг зрозуміти, котра година.

Відчинилися двері. Я відчув, як легенько ворухнулося повітря, а повернувшись, побачив, що у дверях стоїть дівчина. Молода, гарненька, скромна, з тих, які завжди працюють у таких невеличких шинках. Неллі. Нелл. Дівчина з тих, хто все життя проводить у безперервному тремтінні через те, що в шинкаря крутий норов і гострий язик і він не боїться здіймати на неї руку. Вона витріщилася на мене, явно здивована тим, що я вибрався з ліжка.

— Хтось загинув? — спитав я.

Вона хитнула головою.

— Лірамівський хлопчина серйозно зламав собі руку. Ще дехто обпікся й все таке… — Я відчув, як усе моє тіло розслабилося. — Не слід вам вставати, пане. Лікар казав, що ви, може, і не прокинетеся зовсім. Вам треба відпочивати.

— А… моя двоюрідна сестра повернулася до міста? — запитав я. — Дівчина, що була на фермі Мотенів. Вона теж тут?

Дівчина хитнула головою.

— Тут тільки ви, пане.

— Котра зараз година?

— Вечеря ще не зовсім готова, пане. Але, якщо хочете, я можу вам щось принести.

Мою дорожню торбу залишили збоку від ліжка. Я закинув її на плече. Дивно було відчувати, що в ній немає нічого, крім лусочки та приваб-каменя. Я роззирнувся в пошуках черевиків, а тоді згадав, що скинув їх заради кращого зчеплення, коли минулої ночі бігав дахами.

Я вийшов із кімнати, обігнавши дівчину, і попрямував униз, до загальної зали. За шинквасом стояв той хлоп, що й раніше, з таким само насупленим обличчям.

Я підійшов до нього.

— Моя двоюрідна сестра, — промовив я. — Вона в місті?

Шинкар повернув насуплене обличчя до дверей, аж тут вийшла молода дівчина.

— Нелл, якого милого ти дозволяєш йому вставати? Клянуся, Бог і собаці дав більше клепкок у голову, ніж тобі.

Отже, її справді звали Нелл. За інших обставин це здалося б мені кумедним.

Він повернувся до мене й нагородив мене усмішкою,