Читати книгу - "Фортуна на всю котушку, Ірен Карк"

Єва

Мене звати Єва і я народилася я в родині спадкових юристів. Мій тато очолює одну з найвідоміших в країні адвокатських контор, яку успадкував від батька, а той від свого батька…ну і так далі. Я навіть і не знаю хто у нас в родині не юрист. Хоча ні, знаю – це я. Мама з татом, брат тата з дружиною, мої рідний брат з двоюрідною сестрою, дідусь з бабусею – усі відомі юристи.

Коли я повідомила, що не хочу бути юристом, то мої родичі почали сумніватися в моїй адекватності. Чесно кажучи, я з самого дитинства викликала у них сумніви щодо своєї нормальності.

Мене завжди бісили суботні «родинні вечори», які влаштовували у нас вдома і на яких збиралися численні родичі. Це придумала мама, називаючи «відпочинком від роботи», хоча, по суті, всі збиралися за столом і обговорювали справи фірми, але вже не в конференц-залі, а під бокальчик чогось алкогольного. В такі дні я завжди намагалася придумати собі важливу справу, щоб бути якнайдалі від цього «веселого» зібрання.

Так от, на одному такому сімейному вечорі, я і вирішила повідомити про намір вчитись в архітектурному. Тато від такого повідомлення ледь не вдавився вісімнадцятирічним віскі, мама пішла капати валер’янку, а брат конкретно покрутив пальцем біля скроні, явно даючи зрозуміти своє ставлення до цього. І тільки дідусь, яких схоже з роками також втомився від всього цього, адже перед самим моїм випускним зі школи купив собі будиночок біля моря і залишив фірму на старшого сина, мого тата, сказав «відчепіться від дівчини, їй самій вирішувати ким вона хоче бути в житті»! Моя безмежна любов до нього виросла ще сильніше і заручившись підтримкою самого впливового члена родини, я поступила вчитись на дизайнера інтер’єру.

Батьки не втрачали надії на те, що я одумаюся, але з кожним роком навчання я все більше була впевнена в тому, що професію вибрала правильно і була щасливою. Університет знаходився в сусідньому обласному центрі, що порадувало мене ще більше, адже я була позбавлена від надокучливої уваги з боку родичів. І хоча батьки не змирилися з моїм рішенням, але купили мені квартиру. Бо коли почули про мій намір жити в гуртожитку, тато відмовився зі мною розмовляти. Довелося піти на поступки і я стала щасливою володаркою двокімнатної квартири в центрі міста. Дідусь осторонь також не залишився і мені під під’їзд пригнали новенький «Порш-каєн».

Я була щаслива і навчатися почала ще ретельніше. Хоча. скажу чесно, мене дуже захопила ця професія і мене запросили на практику в досить відому архітектурну фірму. Думаю звісно не обійшлося без родичів, але я була рада.

Там я і познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Аби ж я тоді знала чим воно мені все обернеться, обходила б ту фірму десятою дорогою. Але на той момент, потрапила на практику під керівництво Доманського Сергія Дмитровича – молодого і симпатичного спеціаліста відділу дизайну інтер’єру в архітектурній фірмі «AVG». І хоча всі дівчата в фірмі були таємно закохані в нього, я не сильно звертала увагу. Мене більше цікавила кар’єра і не було бажання заводити романи. Проте Сергій Дмитрович розвив прямо таки фантастичну діяльність з завоювання моєї уваги. На побачення я з ним пішла, аби тільки він збавив оберти. І на друге, і навіть на третє. Потім уже це ввійшло у звичку. Не скажу що він сильно мені подобався, просто було лінь щось змінювати. Є хлопець і добре. Я росла дівчиною, в якої було все. Мені не потрібно було пахати на роботі, щоб заробити собі на життя. На карті завжди були кошти, адже в фірмі батька у мене також були акції і я отримувала свої, хоч і не заслужені, відсотки. Квартира і машина були, подорожі в будь-який час. Я іноді аж заздрила дівчатам - одногрупницям, котрі пахали на декількох роботах, щоб мати змогу жити нормально. У них не було часу нудьгувати. А в мене його було скільки завгодно. От від такої нудьги я і погодилася зустрічатися з Сергієм. А потім уже якось звикла. Не скажу що моя душа горіла від кохання (іноді я думала, що ніколи й не дізнаюся, яким воно буває, як описане у дівчачих романах), але коли Сергій запропонував одружитися через рік після стосунків, то я погодилася. Суттєво це нічого не міняло, адже ми і так вже жили в моїй квартирі декілька місяців (просто його квартира мені не подобалась). Отже, я погодилася і ми зіграли весілля. Родичі були в шоці від мого нареченого, але нічого не сказали і тільки дідусь, побачивши мій нудьгуючий вид, запитав:

-Ти його хоч кохаєш?

На це питання я і сама не знала відповіді, а діду брехати не любила. Тому просто пожала плечима. Дідусь покачав головую, але промовчав.

Отак і почалося моє сімейне життя. Не скажу що дуже веселе, але все одно хоч якась різноманітність.

Універ я закінчила і з подачі знову ж таки діда, відкрила свою невелику фірму. Нас там працювало вісім людей. Це заняття мене затягнуло і я з головою пірнула в роботу. Моя команда хоча і була набрана з таких же молодих працівників, але всі вони були досить талановитими й замовлень у нас почало з’являтися багато.

Сергій хотів також перебратися в мою фірму, але така ідея не прийшлася мені до душі. Не дуже хотілося 24/7 бути поруч з ним. Він і так останнім часом почав мене роздратовувати, що я всіма силами старалася приховати. Сергій звичайно образився, але мені на його образи було, м‘яко кажучи, начхати.

Декілька років ми жили середньостатистичною родиною. Він на своїй роботі, я на своїй. За вечерею обговорювали плани на вихідні та поїздки до родичів. Його мама мене не сильно любила, що було у нас взаємним і тому частіше ми їздили до моїх, або кожен окремо. Радувало, що жила вона далеко від нашого міста.

Сергій якось спробував заговорити про дітей, але така ідея викликала у мене тільки приступ головного болю. Не те щоб я не любила дітей, але чомусь от саме з ним мені їх не хотілося.

З цього почалися наші перші сварки. Суть його претензій почалася з мого небажання мати дітей, потім переросла в мою постійну зайнятість на роботі, потім його перестали влаштовувати мої часті поїздки на замовлення в інші міста, а в один момент він почав мені пред’являти, що я завела коханця. Це реально насмішило, а потім змусило замислитись. Останнім часом ми все більше спали в різних кімнатах. Через те що бачилися ми все частіше ввечері, то і сцени він влаштовував тоді ж. Після його істерик мені його бачити не хотілося і я, на правах власниці квартири, відправляла його спати на диван. У якийсь момент мені навіть сподобалося спати одній. Ніхто не хропе на вуха і не забирає у тебе ковдру.