Читати книгу - "Гаррі Поттер колекція (комплект із 7 книг)"

- Перепрошую, - буркнув він маленькому старому чоловічкові, який заточився й мало не впав. Лише тоді містер Дурслі зауважив, що той мав на собі фіалкову мантію. Чоловічок, здається, нітрохи не розгнівався, що його майже збили на землю. Навпаки, він радісно заусміхався й верескнув:

- Не біда, мій любий, мене сьогодні нічим не засмутиш! Радійте, нарешті відійшов Відомо-Хто! Навіть ви, маґли, повинні святкувати цей чудовий-пречудовий день!

Старенький обняв містера Дурслі за поперек і подався геть.

Містер Дурслі стояв як укопаний. Його щойно обіймав незнайомець. А ще, здається, його обізвали маґлом - байдуже, що це слово означає. Дурслі збентежився. Побіг до машини й рушив додому, сподіваючись, що все це йому просто приверзлося, хоча такого годі було й сподіватися, бо він ніколи не схвалював фантазій.

Заїжджаючи на подвір'я будинку номер чотири, Дурслі відразу зауважив (і це не поліпшило його настрою) смугасту кицьку, яку бачив уранці. Кицька тепер сиділа на їхньому мурі. Безперечно, кицька та сама - ті самі цятки довкола очей.

- Киш! - крикнув містер Дурслі.

Кицька й не ворухнулася. Лише суворо глянула на нього. Хіба так поводяться нормальні коти, здивувався містер Дурслі. Намагаючись опанувати себе, Дурслі увійшов до будинку. Він і далі збирався нічого не казати дружині.

Місіс Дурслі провела гарний спокійний день. За вечерею вона розповіла чоловікові про всі проблеми сусідів із донькою і про те, що Дадлі вивчив нову фразу: «Не буду!» Містер Дурслі старався поводитися нормально. Коли Дадлі поклали спати, він пішов до вітальні, де ще встиг почути останнє повідомлення вечірніх теленовин.

«І на завершення: сьогодні помічено дуже дивну поведінку сов. Хоча сови полюють переважно вночі і майже ніколи не літають удень, сьогодні в усій країні з самого ранку зареєстровано сотні випадків літання цих птахів. Орнітологи не можуть дати жодного задовільного пояснення, чому раптом сови змінили свій спосіб життя, - диктор дозволив собі усміхнутися, - і це найзагадковіше. А тепер Джим Макґафін з прогнозом погоди. Джим, чи нині будуть нові совині зливи?»

«Ну, Тед, - відповів синоптик, - про це я не знаю, але сьогодні незвично поводилися не тільки сови. Мені телефонували глядачі з таких далеких місць, як Кент, Йоркшир і Данді, й повідомляли, що замість обіцяного вчора дощу вони спостерігали потоки падучих зірок! Можливо, хтось почав завчасно пускати феєрверки, - але ж Свято Вогню, шановні, відбудеться лише наступного тижня! Проте обіцяю: сьогодні вночі таки буде дощ».

Містер Дурслі закляк у кріслі. Зорепади над Британією? Сови серед білого дня? Загадкові люди в мантіях? І шепотіння, шепотіння про Поттерів...

До кімнати увійшла місіс Дурслі з двома чашками чаю. Ні, недобре. Треба їй щось сказати. Він нервово кахикнув:

- Е-е... Петуніє, люба... чи були недавно якісь вістки від твоєї сестри?

Як він і сподівався, місіс Дурслі відразу розсердилася. Зрештою, вони завжди вдавали, ніби тієї сестри просто не існує.

- Ні, - гостро відповіла вона. - А що?

- Та якісь дивні новини, - промимрив містер Дурслі. - Сови... зорепади... а в місті сьогодні було повно чудернацьких людей...

- Ну то й що? - відрубала місіс Дурслі.

- Та я просто гадав... може... це якось пов'язане... ну, знаєш... з її сімейкою.

Місіс Дурслі, стуливши вуста, сьорбала чай. Містер Дурслі думав, чи не наважитись, бува, розповісти дружині про почуте на вулиці прізвище Поттер, але вирішив, що краще мовчати. Замість цього сказав якомога недбаліше:

- Цей їхній син... здається, він одноліток Дадлі, правда?

- Здається, - сухо відповіла місіс Дурслі.

- Як його звати? Говард, чи що?

- Гаррі, якщо тобі так уже кортить. Паскудне й банальне ім'я.

- Авжеж, - сказав містер Дурслі, а його серце завмерло. - Я абсолютно згоден.

Підіймаючись до спальні, він уже ні про що не згадував. Коли місіс Дурслі пішла до ванни, містер Дурслі підкрався до вікна й визирнув надвір. Кицька й досі сиділа на мурі і дивилася на вулицю, немов чогось чекала. Невже йому ввижається? До чого тут Поттери? А якщо вони й справді пов'язані з тими дивними подіями, і якби всі дізналися, що вони їм родичі, - о ні, він цього б не пережив.

Залізши до ліжка, місіс Дурслі швиденько заснула, а от містер Дурслі ще довго міркував над тим усім. Уже засинаючи, заспокоїв себе, що, навіть якби й був якийсь зв'язок з Поттерами, то немає жодних підстав боятися їхнього приїзду. Поттери добре знають, якої він думки про них та подібних до них... Дурслі не міг собі уявити, як його і Петунію можна вплутати до подій, які, можливо, чекають на них попереду. Він позіхнув і повернувся на бік. Їх це анітрохи не стосується.

Як же він помилявся!

Містер Дурслі, може, й поринав у неспокійний сон, а от кицька на мурі й не думала спати. Вона сиділа непорушно, мов статуя, прикипівши очима до далекого краю вулички Прівіт-драйв. Навіть коли на сусідній вулиці гримнули автомобільні дверцята, а над головою шугонули дві сови, кицька й оком не змигнула. Ворухнулася вона, власне, майже опівночі.

На розі, за яким стежила кицька, з'явився чоловік, і то так несподівано й тихо, немов вийшов із-під землі. Кицька повела хвостом і примружила очі.

Прівіт-драйв ще ніколи не бачила такого чоловіка. Він був високий, худорлявий і, здається, дуже старий, бо довге сиве волосся й бороду можна було заткнути йому за пояс. Його довга пурпурова мантія волочилася по землі, ховаючи черевики з пряжками на високих підборах. За окулярами, що скидалися на два півмісяці, іскрилися голубі очі, а ніс був страшенно довгий і гачкуватий, неначе його перебили принаймні двічі. Звали цього чоловіка Албус Дамблдор.

Албус Дамблдор, здається, не усвідомлював, що опинився на вулиці, де все, починаючи від його імені й закінчуючи черевиками, було небажаним. Він заклопотано шукав щось у своїй мантії. Але те, що за ним стежать, усвідомив, бо раптом подивився на кицьку, яка й далі розглядала його з протилежного краю вулиці. Побачивши її, він, здається, втішився і реготнув, пробурмотівши: «Я так і знав».

Нарешті у внутрішній кишені він знайшов, що шукав. То була неначе срібна запальничка. Відкривши й піднявши її вгору, він клацнув. З легеньким тріском згас найближчий вуличний ліхтар. Він клацнув знову - блимнувши, поринув у темряву наступний ліхтар. Дванадцять разів він клацав світлогасником, аж доки на вулиці лишилися тільки дві малесенькі світлі цяточки - котячі очі, що