Читати книгу - "Осина фабрика"

Батько налив мені в тарілку супу. Я почав на нього дмухати, подумки повертаючись до Жертовних Стовпів. Вони були моєю системою раннього попередження й водночас слугували засобом залякування; заражені й могутні, вони наглядали за островом і відлякували від нього сторонніх. Ці тотеми — мій попереджувальний постріл; побачивши їх, усі, хто наважувався ступити на острів, мали б розуміти, що на них очікувало. Однак, схоже, замість того щоб правити за міцно стиснутий загрозливий кулак, вони постануть привітно розгорнутою долонею. Перед Еріком.

— Я бачу, ти знову помив руки, — сказав мій батько, доки я сьорбав гарячий суп.

Це він так мені допікав. Батько дістав із кухонної шафи пляшку віскі й налив собі склянку. Іншу, з якої, як я здогадався, пив констебль, він поставив у раковину й сів з протилежного кінця столу.

Мій батько високий і стрункий, хоча й дещо сутулий. У нього тонкі, жіночі риси обличчя й темні очі. Він накульгує, і кульгав, скільки я його пам’ятаю. Його ліва нога майже не рухається, і, виходячи з дому, він зазвичай бере з собою палицю. Іноді, коли надворі вогко, йому доводиться користуватися палицею й удома також, і тоді я чую, як він цокотить по голій підлозі кімнат і коридорів; то там, то сям чується глухий стукіт. Лише тут, на кухні, його палиця змовкає; її заглушає плитняк.

Ця палиця — символ того, що Фабрика перебуває в безпеці. Заціпеніла нога мого батька подарувала мені мій храм — теплий простір великого горища, де просто під дахом лежить усілякий мотлох і непотріб, де в косих променях сонячного світла витає пилюка й де мешкає Фабрика — мовчазна, жива й незворушна.

Мій батько не здатний видертися вузькою драбиною на горище; та навіть якби йому це й вдалося, я знаю, що він не зміг би подолати поворот довкола цегляного димаря, яким необхідно пролізти, після того як здерешся по драбині, щоб потрапити на саме горище.

Отже, це місце належить мені.

Припускаю, моєму батькові зараз приблизно сорок п’ять, хоча іноді мені здається, що він набагато старший, і лише зрідка — що, можливо, дещо молодший. Він не каже мені, скільки йому років насправді, тож, з огляду на його зовнішність, я дав би йому сорок п’ять.

— Яка висота цього столу? — несподівано запитав батько, коли я саме збирався піти до хлібниці та врізати собі скибку, щоб витерти нею тарілку.

Я озирнувся й поглянув на нього, не розуміючи, чому він докучає мені таким простим запитанням.

— Тридцять дюймів, — відповів я й узяв із хлібниці скоринку.

— Неправильно, — радо усміхнувшись, відказав батько. — Два фути й шість дюймів.

Кинувши на нього сердитий погляд, я похитав головою й витер коричневі рештки супу на обідку тарілки. Колись я справді боявся цих ідіотських запитань, але тепер, попри те що був змушений вивчити висоту, довжину, ширину, площу й об’єм майже кожної частини будинку та всіх речей у ньому, я розумію причину батькової одержимості. Часом, коли в нас бувають гості, мені робиться незручно, навіть якщо приїжджають родичі, які мали б знати, чого можна від нього очікувати. Сидять вони, скажімо, у вітальні, думаючи, чи, бува, не збирається тато їх чимось погодувати, а чи покликав лишень для того, щоб прочитати імпровізовану лекцію про рак товстої кишки або ціп’яків, як він раптом підсідає до когось, озирається довкола, аби пересвідчитися, що всі за ним спостерігають, а тоді змовницьким сценічним шепотом промовляє:

— Бачите оті двері? Вони мають вісімдесят п’ять дюймів, від кутка до кутка.

Відтак він підморгує й виходить із кімнати або ж знову всідається у своє крісло, наче нічого й не трапилося.

Відколи я себе пам’ятаю, по всьому будинку були розклеєні маленькі білі папірці з охайними написами, зробленими чорною кульковою ручкою. Вони були приліплені до ніжок стільців, краєчків килимів, денець глечиків, антен радіоприймачів, шухляд, передніх спинок ліжок, телеекранів, ручок каструль і сковорідок; на них були вказані розміри тих речей, до яких вони й були приклеєні. Папірці висіли навіть на листі рослин, щоправда, такі написи були зроблені олівцем. Якось у дитинстві я обійшов будинок і позривав усі наліпки; мене відшмагали ременем і впродовж двох днів не випускали з кімнати. Пізніше батько вирішив, що мені корисно знати всі ці розміри настільки ж добре, наскільки вони були відомі йому, бо це допоможе сформувати мій характер, тож мені доводилося годинами просиджувати над Книгою Розмірів (величезним швидкозшивачем, у якому дані з усіх наклейок були дбайливо розсортовані по кімнатах та категоріях речей) або обходити будинок із блокнотом і робити власні записи. І все це — на додачу до звичайних уроків, які батько давав мені з математики, історії тощо. Завдяки цьому майже не лишалося часу на ігри, що значною мірою мене обурювало. На той час точилася Війна — здається, Мідії проти Мертвих Мух, — і доки я нидів у бібліотеці над книгою, намагаючись не заснути, засвоюючи безглузду імперську систему мір, вітер перекидав мої мушині армії з однієї половини острова на другу, а море, затопивши ставки з мушлями, заносило їх піском. На щастя, цей грандіозний задум моєму батьку набрид, і тепер він задовольнявся тим, що ставив мені дивні неочікувані запитання стосовно ємності підставки для парасольок у пінтах або загальної площі всіх штор, які наразі висіли в будинку, в акрах.

— Я більше не відповідатиму на ці запитання, — сказав я батьку, несучи тарілку до раковини. — Нам давно вже варто було б перейти на метричну систему.

Він фиркнув у склянку, допиваючи своє віскі:

— Гектари й усі ці нісенітниці? Нізащо. Ти ж знаєш, що там усе засновується на вимірах земної кулі. Хіба мені варто пояснювати тобі, яке це безглуздя?

Я лише зітхнув і взяв із миски на підвіконні яблуко. Колись батько змусив мене повірити в те, що Земля — це не сфера, а стрічка Мебіуса. Він і досі стверджує, що вірить у це, і влаштовує справжні вистави, надсилаючи рукопис лондонським видавцям та намагаючись переконати їх видати книжку, у якій викладає свою точку зору, але я знаю, що то він просто пустує і найбільше задоволення отримує від удавання приголомшеної недовіри й праведного гніву, коли його рукопис урешті-решт повертається. Це трапляється приблизно раз на три місяці, і в мене немає жодних сумнівів, що без цього ритуалу йому жилося б набагато