Читати книгу - "Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Маємо наочний приклад української отаманщини часів війни Московії з Україною у 1918–1920 роках, коли кожен отаман воював із загарбниками-московитами за свій хутір, село чи повіт. Про долю всієї Батьківщини люди не думали, хоча за рідний хутір готові були битись до останнього подиху. Та слід визнати, що в скіфські часи давні праукраїнські племена геленів і будинів, які належали, за Геродотом, до хліборобських племен, стали до перших лав захисників рідної землі.
Може з’явитися думка про якусь підозрілу меншовартість українців, котрі з великим героїзмом захищали своє село та свій хутір, але не могли об’єднатися при захисті Батьківщини у 1918–1920 роках. Але така думка хибна і нав’язується нам нашими ворогами.
Треба розуміти стан та психологію боротьби українських людей. Із давніх часів наша національна шляхта (еліта) мінімум тричі зраджувала український народ.
Перший раз така зрада відбулася за часів польської окупації 1349–1630 років. Майже вся українська князівська та боярська верства окатоличилась та ополячилась. Давні правлячі українські роди: Острозьких, Вишневецьких, Заславських, Слуцьких, Друцьких, Корецьких, Сангушків, Чорторийських та інші за ці роки окатоличились і стали служити Польській Короні. Хоча ще 1569 року на Люблінському сеймі молодший брат Байди Вишневецького Костянтин заявив таке полякам та польському королю:
«І на цьому перед Вашою королівською милістю наголошуємо, що ми погоджуємося [на інкорпорацію Русі. — Н.Я.] як люди вільні, свобідні, щоби це не принизило нашої шляхетної гідности. Бо ж ми є народом так поштивим, що жодному народові на світі не поступимося, і впевнені, що кожному народові рівні шляхетністю» [139, с. 110].
Український народ знайшов у собі сили, аби відродитися — відмовитися від старої провладної шляхти та породити нову, національну — козаччину. Нова провладна козацька еліта, по суті, знищила стару Польщу разом із її скатоличеним провладним середовищем. Невдовзі впала й сама Польща.
Це слід завжди й усім пам’ятати. Але й козацька провладна шляхта пішла в «услужіння» до Московії, до її фіно-татарського царя. Продовж ХVІІ–ХVІІІ століть вона майже повністю зросійщилася. То була друга зрада провладною шляхтою українського народу. А невдала спроба у 1708 році гетьмана Мазепи та частини козаччини вийти з тієї кризи, призвела до повної зневіри людей у свою шляхту.
Геніальний Шевченко влучно написав про ту українську провладну верхівку:
«Раби, подножки, грязь Москви,
Варшавське сміття — ваші пани,
Ясновельможнії гетьмани.
Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешної Украйни!
Що добре ходите в ярмі,
Ще лучче, як батьки ходили» [93, с. 270–271].
З тих пір українська шляхта передовсім вирішувала свої особисті майнові питання. Думка про Батьківщину була для неї вторинною.
Т.Г. Шевченко своїм прикладом та своїми закликами —
«Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте» [93, с. 287]
— таки розбудив український народ, який взявся за сокиру.
Ми не дуже задумуємося — чому українці прислухалися-таки до свого генія та взялися за зброю (1900–1920 рр.), хоча Тарас Григорович в кінці свого життя теж належав до провладної шляхти (академік державної академії).
Справа в тому, що Шевченко у всі часи належав не до провладної верхівки, а до народу — розмовляв рідною, зрозумілою людям, мовою та жив їхнім життям — не мав хоромів, не мав прислуги, залишався доступним та простим.
Якщо Козаччина породила провладну шляхту із дрібної, то революція і війна 1905–1920 років привели до влади звичайне бидло, яке, оговтавшись, стало хапати собі, все, що попадало під руки, хоча проповідувало рівність усіх людей. Мені довелося бачити ту «рівність» довгі роки у Караганді.
І ця «комуністична шляхта» теж зрадила український народ, прилаштувавшись біля московського «провладного корита».
Вона й стала панівною в українській незалежній державі. Хоча, звичайно, є, як у всі часи, винятки. Одиничні.
Саме представники цієї так званої сучасної української шляхти ганьблять українців, що ті не вдаються до надзусиль та не підтримують її заклики до боротьби з сучасною, поки що неукраїнською, владою.
Прості люди, українці, не вірять своїй сучасній шляхті, яка заради особистого благополуччя уже не раз зраджувала свій народ. Не вірять і не повірять люди московитам, які, прикидаючись братами, винищували українців та влаштовували їм голодомори, аби відібрати у них землю та загнати до московського рабства.
Сучасну українську державу, разом із людьми, будуватиме і очолюватиме нова українська шляхта, яку саме для цього породить наш народ, і то дуже скоро, бо то надзвичайно розумний народ, який вижив, подолавши страхіття. Обов’язково спрацює генетична національна пам’ять!
Вибачайте, шановні читачі, за цей історичний екскурс.
Повернімося до розпочатої теми: перемоги наших далеких предків над персами.
«Для боротьби із персами скити (скіфи. — В.Б.) утворили три армії. Першу армію, що складалася із сарматів під керівництвом Скопа, було спрямовано зустріти армію Дарія. Скопові дали наказ — спрямувати перську армію в приготовленому для неї напрямку; у велику битву з персами не вступати, нападати на них з тилу, щоб вони гнались назад, затримуючи свій рух вперед.
Скіфи на українських землях
Скоп поспішив зі своєю армією назустріч Дарієві.
Друга армія скитів (скіфів — В.Б.), менша за Скопову (армія геленів і будинів. — В.Б.), під керівництвом Таксака, мала подібне завдання, а ще — заманити персів на терен тих племен, що відмовились виступити проти персів і тим втягти їх в боротьбу.
Третя і найбільша армія була під керівництвом самого царя Ідантирса. Вона мала схоже завдання, що й перші дві — тримати армію Дарія в постійному напруженні, нищити її при сприятливих обставинах і затримувати її рух, позбавивши води, харчів і достатньої паші. Всю худобу і коней перегнати в ліси на півночі Скитії (Скіфії. — В.Б.), як і все населення теж вислали туди на возах із будами» [55, с. 55].
Скопова армія зустріла військо персів третього дня маршу Дарія за Дунаєм. Слід вважати, що перси, маючи головну складову частину свого війська — піхоту, могли рухатися зі швидкістю 30–40 кілометрів на добу, в той час, коли вся скіфська
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга», після закриття браузера.
