Читати книгу - "Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі"

Коли ми говоримо про об’єднання Галичини з Волинню, слід пам’ятати, що об’єднувалися люди однієї мови, однієї культури й релігії, які в своїх генетичних кодах зберігали пам’ять про давнє спільне життя. Не існувало несприйняття людини людиною на побутовому рівні. Тому не говоритимемо про протистояння простих людей Волині та Галичини — його, по суті, не було. Внутрішні протистояння на українських землях тих часів зводилися переважно до князівських міжусобиць. А зовнішні — до боротьби з іноземними та релігійними зазіхачами, до яких, здебільшого, належали поляки, угорці, германський Тевтонський орден тощо.

2. Великий князь Роман Мстиславович

Треба визнати цього давньоруського князя засновником Великого Галицько-Волинського князівства. А сам факт створення Великого князівства — слід сприймати як позитивний історичний чинник українського буття. Поява єдиної потужної української держави на початку XIII століття на західному рубежі наших земель на довгих 150 років призупинила рух католицизму сюди та дала змогу визначитися нашим предкам у своїй належності до українського етносу. Все те відбувалося у важкому протистоянні із західними сусідами.

Російська історіографія «закинула» до української історії надзвичайно багато принизливих для нас міфів та звичайних «доважків брехні». Серед них і так зване «протистояння галицьких бояр». Ніякого цілеспрямованого «протистояння галицьких бояр» щодо князя не було. Було звичайне людське бажання бачити у владі «свою людину», свого (галицького) князя. А таких в Галичині «була ціла купа». Цікаво зазначити, що згадане явище властиве і киянам, і новгородцям, і московитам. І не тільки галичанам (українцям), а й полякам, росіянам, німцям, французам тощо.

Мені довгі роки доводилося очолювати великі виробничі колективи різного профілю і змушений визнати: там, де зверхник керується не тільки силою, а й розумом, — там, як правило, протистоянь не буває.

Великий Галицько-Волинський князь Роман Мстиславович належав до розумних і сильних руських (українських) князів, був сином волинського князя Мстислава Ізяславича. Ще за життя батька 1168 року посів Новгородський князівський престол, а після смерті того 1173-го зайняв Волинський престол. Як ми повідомляли раніше, із 1199 року, після смерті сина Ярослава Осмисла — Володимира II, зайняв, зі згоди галичан, Галицький князівський престол. На початку XIII століття, десь у 1202–1205 роках, Роман Мстиславович, очолюючи загальноукраїнський опір степовим половцям, практично об’єднав усі давні руські князівства і землі — Поділля, Галичину, Волинь, Берестейщину, Київщину та Переяславщину, окрім Чернігівщини.

Послухаємо українського історика Вероніку Григорівну Візнюк:

«Захищаючи українські князівства, (Роман Мстиславович. — В.Б.) успішно воював з половцями. Давньоруські літописи повідомляють про два походи до Половецького степу, здійснені князем Романом у 1202 та 1204 рр. У 1202 — половці несподівано напали на Переяславщину та Київщину. Зосередившись біля південних рубежів Руської землі з дружиною та загонами бояр, Роман Мстиславович заздалегідь підготувався до нападу кочовиків. Наздогнавши половців, що поверталися додому за річкою Россю, він відібрав у них награбоване та розгромив їх. В 1204 — разом з південно-руськими володарями здійснив похід до Половецького степу і розгромив військо ханів…

Під владою князя Романа були всі українські князівства, окрім Чернігівського (Київське, Переяславське, Галицьке та Волинське)» [166, с. 33–34].

Великий Галицько-Волинський князь захищав руські землі не тільки від половецьких нападів, одночасно він протистояв і західній навалі на Русь. Там, на заході, біля польського міста Завихвоста 19 червня 1205 року Роман Мстиславович і загинув.

«Роман загинув 19 червня 1205 р. під Завихвостом, коли під час пошуку броду через Віслу потрапив у засідку польського короля Лєшка Білого. Загибель Романа спричинила початок майже 40-річного періоду міжусобної боротьби князів, в яку втручалися угорські і польські королі» [53, с. 16].

Оскільки синам князя Романа Мстиславовича у 1205 році виповнилося — Данилові — 4, а Василькові — 2 роки, то, зрозуміло, що їх мати польська княжна Агнеса — донька польського короля Болеслава Кривоустого, разом із дітьми втекла до Володимира на Волинь, де була їх дідична земля і де місцеве населення та бояри підтримували рід своїх давніх князів.

На Галичині, в Галичі, малолітні сини князя Романа Мстиславовича не мали жодного шансу втримати владу в своїх руках. І не тому, що місцеві бояри вчинили смуту та виступили проти малолітніх дітей князя Романа. Ні!

На Галицький князівський престол насамперед зазіхали руські князі, та, зі згоди Папи Римського, королівські династії угорських Арпадів і польських П’ястів.

В Європі визнавалися дійсними тільки династії, короновані католицьким престолом. Тому й бачимо: «Свої династичні права на Галич заявили онуки Ярослава Осмомисла: три сини героя походу на половців князя Ігоря, Мстислав Удатний; нащадки родичів Романа: брата Всеволода Олександр, дядька Ярослава Мстислав Німий, Інвар. Та основними супротивниками серед князів стали Михайло Чернігівський, чиєю тіткою була дружина Володимира II і який був одружений на дочці Романа, та його син Ростислав, одружений на дочці угорського короля Бели IV» [53, с. 16].

До намірів руських князів посісти Галицьке князівство у 1205–1216 роках слід ставитися надзвичайно обережно. Бо то, насамперед, було протистояння католицьким зазіхачам на руський (український) галицький князівський престол. Послухаємо:

«Але найбільшою загрозою для княжої династії були споріднені з ними королівські династії Арпадів з Угорщини і П’ястів з Польщі. Король (угорський. — В.Б.) Андрій II і Лєшко Білий зустрілись 1214 р. в Спішу, де вирішили за згодою Папи Інокентія ІІІ посадити в Галичі нову династію — угорського королевича Коломана і польську княжну Соломею, яким тоді було відповідно 5 і 3 роки. Галичина відходила до Угорщини, а Перемишльське, Берестейське князівство — до Польщі. Романовичам залишалася Волинь. Одночасно в краї (Волині. — В.Б.) поставало питання запровадження церковної унії» [53, с. 16].

Отак Папа Римський Інокентій III ще 1214 року благословив польського та угорського королів на агресію проти української землі, українського народу та українських князів.

Варто завжди пам’ятати: слава князів Данила і Василька — нероздільна! Тому, коли ми говоримо про звитяги і вчинки старшого брата Данила, ніколи не забуваймо, що поруч завжди був молодший брат — Василько. І хто з братів був автором тієї чи іншої державної справи сьогодні визначити неможливо. Хоча, звичайно, більше славних учинків приписується старшому братові Данилу. Ну що ж — така вже Василькова доля…

У попередньому переліку руських князів — претендентів на галицький трон, ми не згадали синів князя Романа Мстиславовича — Данила та Василька, які, за всіма ознаками давніх часів, мали не менше прав, ніж названі претенденти. І зрозуміло, що завдяки цьому потужному тандему брати врешті-решт перебрали Галич і Галичину