Читати книгу - "Острів Дума"

Ось що я пам’ятаю найкраще з того періоду: спекотний полудень під кінець мого перебування в дорогому реабілітаційному центрі, дорогий кондиціонер не працює, я прив’язаний до ліжка, по телевізору якась мильна опера, тисячі опівнічних дзвонів гудуть у моїй голові, закам’янілий правий бік, мов паяльником, обпікає біль, відсутня права рука мені свербить, відсутні на ній пальці судомить, мені чомусь відмінили оксиконтин[5] (не знаю коли, бо визначати час мені понад силу), і медсестра випливає з червоного мороку, істота, що прийшла поглянути на мавпу в клітці, і та медсестра каже: «Ви готові до візиту вашої дружини?». А я кажу: «Тільки якщо вона принесла пістолета, щоб мене застрелити».

Неможливо повірити, щоб такий біль минувся, але він перестає. Відтак мене везуть додому й починаються тортури фізичної реабілітації. Поступово в мене з ока вимивається червоний морок. Психолог, спеціаліст з гіпнотерапії, показав мені кілька хитрих трюків для гамування фантомних болів і судом у відсутній руці. Його звали Камен. Це Камен приніс Ребу: одну з тих небагатьох речей, що я забрав із собою, викульгавши з мого колишнього життя в нове, на острові Дума.

«Офіційна психотерапія не схвалює такий метод гамування гніву», — зізнався доктор Камен, хоча, маю підозру, він збрехав, щоб підвищити привабливість Реби в моїх очах. Він порадив мені дати їй якесь ненависне ім’я, і, хоча вона була схожою на Люсі Рікардо[6], я назвав її ім’ям моєї тітки, котра, коли я був маленьким і залишав на тарілці недоїденою моркву, щипала мені пальці. Потім, через кілька днів після того як отримав ляльку, її ім’я вилетіло в мене з голови. Я міг пригадати тільки хлопчачі імена і кожне з них усе сильніше мене дратувало: Рендел, Рассел, Рудольф, Рівер-факін-Фенікс[7].

На той час я перебував уже вдома. Пам занесла мені сніданок і, мабуть, зауважила вираз мого обличчя, бо я помітив, як вона напружилася перед вибухом. Та, хоч і забувши ім’я барилкуватої червоної ганчір’яної ляльки, подарованої мені психологом, я пам’ятав, як можу її використати в цій ситуації.

— Пам, — сказав я. — Мені потрібно п’ять хвилин, щоб опанувати себе, я зможу це зробити.

— Ти певен, що...

— Так, а зараз забирайся геть разом зі своїми тельбухами та засунь їх собі в гузно. Я зможу.

Я не знав, чи дійсно зможу, але саме цього прагнув. Не міг пригадати, як звати ту чортову ляльку, але пам’ятав — я зможу це зробити. Одне ясно, наприкінці мого іншого життя, отак я й повторював я зможу, навіть коли знав, що ніяк, навіть розуміючи, що я задовбаний-передовбаний, усмерть зайобаний, як той хлющ.

— Я зможу.

О Господи, хтозна з яким виразом обличчя я це сказав, бо вона позадкувала з тацею в руках, не вимовивши й слова, і тільки чашка деренькотіла на тарілці.

Вона пішла, а я підніс ляльку собі до обличчя і, втопивши пальці в пружнасте тільце, втупився в її дурні сині очі.

— Як тебе звуть, ти, курво з кажанячим рилом? — волав я до неї. Мені жодного разу не спало на Думку, що Пам разом із денною доглядальницею чують мене в кухні через інтерком. Признатися, навіть аби інтерком був поламаний, вони б чули мене й крізь причинені двері. Я був тоді в голосі.

Я почав трясти ляльку. Її голова хилиталася туди-сюди, а синтетичне волоссячко на кшталт «Я кохаю Люсі» аж пурхало. Великі сині карикатурні очі, здавалося, проказують: Уууууу, ти бридкий дядько! — ну чисто як Бетті Буп[8] у якомусь із тих мультиків, що їх інколи й зараз ще можна побачити на кабельних каналах.

— Як тебе звати, сука? Як тебе звати, ти, пизда. Як тебе звати, ти, дешева ганчір’яна блядь? Назви своє ім’я, або я виколупаю тобі очі, відірву тобі носа й вирву...

Мене перемкнуло, таке трапляється зі мною й дотепер, чотири роки потому, отут у містечку Тамасунчале[9], у штаті Сан-Луїс-Потосі, у Мексиці, де триває третє життя Едгара Фрімантла. На мить я опинився у своєму пікапі: долі перед пасажирським сидінням торохкотять планшетка і стара сталева коробка для ланчів (не знаю, чи був я єдиним із працюючих мільйонерів в Америці, котрий возив із собою сніданок, хоча ви, либонь, можете нарахувати таких з десяток), на сидінні лежить мій PowerBook[10]. А з радіоприймача голосом запеклої проповідниці волає жінка: «Воно було ЧЕРВОНИМ!». Цих трьох слів виявилося достатньо. Тоді грала пісня про бідну жінку, котра виряджає свою дочку в повії. Реба Мак-Інтайр[11] співала свою гітову баладу «Фенсі».

— Реба, — прошепотів я, притискаючи ляльку до грудей. — Ти — Реба. Реба-Реба-Реба. Я більше ніколи цього не забуду.

Забув наступного ж тижня, але вже без оскаженіння. Без жодного. Лише притиснув її до себе, моє маленьке коханнячко, заплющив очі й викликав в уяві видіння того пікапу, котрий тоді розтрощило в аварії. Побачив сталеву коробку для ланчів, почув як вона деренчить, й відтак жіночий голос долинув з радіоприймача з тою ж проповідницькою затятістю: «Воно було ЧЕРВОНИМ!»

Доктор Камен назвав це проривом. Він страшенно зрадів. Моя дружина не виказувала особливого ентузіазму, і поцілунок, яким вона приклалася мені до лоба, був радше формальним. Здається, місяці через два потому вона сказала мені, що бажає розлучитися.

— 2 —

На той час чи то біль послабшав, чи мій мозок вже так пристосувався, що почав його долати. Напади головного болю повторювалися, але вже не так часто і з меншою інтенсивністю; тепер це не завжди перетворювалося на глупу ніч у розташованому в мені між вухами найбільшому в світі дзиґарі. Я завжди був готовий проковтнути вікодину о п’ятій та оксиконтину о восьмій — без цих чудесних пігулок навряд чи зміг би взагалі шкандибати, спираючись на яскраво-червоний, зроблений у Канаді, костур — і потроху моє праве реконструйоване стегно почало залагоджуватися.

Королева Реабілітації Кеті Грін приїздила до мене додому в Каса Фрімантл у Мендота Гайтс[12] кожного понеділка, середи та п’ятниці. Перед заняттями мені дозволялося прийняти додаткову порцію вікодину, та все одно під кінець наших вправ дім повнився моїми криками. У півпідвалі було влаштовано справжній фізіотерапевтичний кабінет разом зі зручною для каліки ванною. Після кількох місяців тортур я вже міг щовечора самотужки сходити