Читати книгу - "Аку-аку"

Пливучи за течією на плоту «Кон-Тікі» далеко на північ від острова Пасхи, ми вночі сиділи при місячному світлі на палубі і розмовляли про загадку острова Пасхи. Ще тоді в мене зародилась потаємна мрія знову колись повернутися сюди і зійти на берег цього відлюдного острова. І ось тепер я пробував перетворити свою, л мрію в дійсність.

Острів Пасхи належить Чілі. Лише один раз на рік туди заходить військовий корабель з припасами для мешканців острова, потім він повертається назад до Чілі, пропливаючи шлях, що дорівнює відстані від Іспанії до Канади. Іншого зв'язку з зовнішнім світом острів Пасхи не має.

Військовий корабель мене не влаштовував. Дослідити острів Пасхи за один тиждень, поки розвантажуватимуть корабель, неможливо. А чекати на острові йога повернення цілий рік у товаристві вчених, людей зайнятих, які вже через місяць можуть вирішити, що тут їм нема роботи, мені також не дуже хотілося. Можна, звичайно, потрапити туди з Південної Америки на бальзовому плоту з допомогою течії та вітру, але тоді навряд чи я взяв би з собою археологів, без яких дослідження острова неможливе. Тому я мусив придбати свій власний корабель, спеціальне експедиційне судно. Та на острові Пасхи не було ні гавані, ні більш-менш надійної якірної стоянки, ні пристані. Там ніде запастись пальним та водою. Отже, потрібно було судно, яке могло б узяти пальне та воду для подорожі в обидва кінці, враховуючи ще й маневрування на місці. Виходило, що це мав бути досить таки великий корабель. А коли археологи через два тижні вирішать, що шукати більше нічого? Тоді не варт і їхати на власному судні на острів Пасхи, хіба що я використаю корабель, щоб відвідати інші недосліджені острови в південній частині океану, їх, зрештою, багато й у східній частині Полінезії. В тій частині Тихого океану, де проходить морська течія від Галапагоських островів і Південної Америки, лежить ціла низка цікавих островів, що чекають дослідників.

Збираючись у далекі подорожі, я завжди звертаюся за порадою до Томаса й Вільгельма. Якось, коли мої плани були ще потаємною мрією, ми сиділи в старій затишній корабельній конторі «Фред Ульсен», що міститься у портовій частині Осло. Тільки-но я увійшов, Том ас привітно глянув на мене й поставив на стіл величезний глобус. Я повернув його так, що видно було майже саму лише блакить. Так буває тільки тоді, коли дивишся на південну частину Тихого океану, так що Америка й Азія з Європою зникають з поля зору. Я показав на острів Пасхи.

— Сюди. Але як?

Через два дні ми знову сиділи навколо глобуса і Вільгельм показував свої розрахунки.

— Для тебе найкраще підійшло б судно з дизельним двигуном, яке мало б у довжину сто п'ятдесят футів, швидкість дванадцять миль на годину і вміщало б п'ятдесят тонн води й сто тридцять тонн пального, — сказав він.

Я й миті не сумнівався, що потрібен саме такий корабель. Я звик покладатися на морські розрахунки Вільгельма, особливо після того, як він допоміг визначити дрейф плоту «Кон-Тікі» так, що ми прибули б у точно визначений день, якби, пропливаючи повз Ангатау, зуміли закинути канат і зачепитися за берег.

Через кілька днів Вільгельм повідомив мене, що консервна фабрика в Ставангері запропонувала підхожий траулер. Зараз судно ловить рибу в гренландських водах, але з вересня я міг одержати його на цілий рік.

Я глянув на календар: кінець квітня. До вересня менше ніж півроку, а мені пропонували «голе судно», без команди та без спорядження.

Мій власний моряцький досвід не сягав далі плавання на дерев'яному плоту. Інших учасників подорожі на «Кон-Тікі» теж не можна було зарахувати в команду справжнього судна: для цього потрібні були посвідчення й документи, не те, що для плоту.

— Наша контора допоможе тобі розв'язати цю проблему, — сказав Томас.

Я й не зчувся, як уже сидів за великим зеленим столом і радився з корабельним інспектором, агентом по найму, уповноваженим по забезпеченню харчами, уповноваженим по страхуванню та іншими спеціалістами. І ось судно готове. До відплиття залишилось неповних чотири місяці, і мені здавалося, що я вже чую голодний нетерплячий рев великого корабля, який стояв у Ставангері без єдиної іскри життя в трубі, без людей на містку, без речей у величезному трюмі, де голі жовті залізні шпангоути випинаються, наче ребра, довкола порожнього живота судна.

Хто не знає, скільки буває мороки, коли готуєшся виїхати з сім'єю на село. А уявіть собі мій стан, коли, крім сім'ї, треба було взяти з собою п'ятьох археологів, лікаря, фотографа й п'ятнадцятьох матросів, забезпечити судно запасними частинами, спеціальним обладнанням і взяти їжу для всіх на цілий рік. Почуваєш себе диригентом, що стоїть у мурашнику, їсть макарони і водночас штурмує з оркестром Угорську рапсодію Ліста. На письмовому столі та біля нього панував неймовірний розгардіяш — паспорти, посвідчення, ліцензії, фотографії, пакети, листи. Меблі були поховані під купами морських карт, розрахункових таблиць, під зразками найрізноманітнішого спорядження. Весь дім перевернуто догори дном. Телефон і дзвінок на дверях дзеленчали невгаваючи, і доводилось дертися через ящики, пакунки і тюки з табірним спорядженням, щоб дістатись до них.

Я сидів у відчаї на магнітофоні, з бутербродом у руці й телефоном на колінах, намагаючись з'єднатися з потрібним номером. Та сьогодні це було неможливо: я сам дав об'яву, що шукаю першого штурмана для плавання в Полінезію, і телефон не вмовкав. Капітана я вже знайшов.

Нарешті мені вдалось додзвонитися до одного з оптовиків Осло.

— Мені треба три тонни зубопротезного гіпсу, — сказав я.

— Що, так зуби болять? — сухо запитав голос.

Нас роз'єднав міжміський телефон, і я не встиг пояснити, що гіпс мені потрібен для зліпка із статуї на острові Пасхи, а не для нової щелепи.

— Алло, — кричав голос із Ставангера, — алло, говорить Ульсен, ваш машиніст. Колінчастий вал стерся. Чи ремонтувати його, чи замовити новий?

— Колінчастий вал? — перепитав я.

«Дрррррррррррррр!» Це знову дзвінок у коридорі.

— Спитайте Реффа, — крикнув я в трубку, — він на цьому розуміється.

Двері відчинились, і в них ледве просунулась Івонна, геть уся закрита пакунками.

— Я переглянула список стюарда, — сказала вона, — ї залишила тільки по два кілограми перцю й кориці. Крім того, доктор Семб передав, що позичить нам спорядження польового