Читати книгу - "Теорія літератури"

не дослідженим, а отже, марґінальним з погляду усталеного офіційного літературознавства проблемам української літератури. Варто навести цитату з рецензії Ярослава Поліщука на «Орієнталізм, сексуальність, націоналізм. Складний світ Агатангела Кримського», яка звучить однаково актуально щодо всіх авторів та літературних явищ, про які писала Соломія і які давно чекали «свого дослідника — сміливого, зі своїм розмахом ерудиції та творчого мислення, схильного до несподіваних, контрастних зіставлень та вагомих теоретичних узагальнень»[2].

Перед тим як перейти до детальнішого аналізу літературознавчої спадщини Соломії Павличко, слід зазначити, що вона всі зусилля цілеспрямовано орієнтувала на те, щоб вивести нашу культуру, мову та літературу з простору «мовчання». Найкращою ілюстрацією цього є як її перекладацька, так і велика видавнича діяльність: видавництво «Основи», яке вона заснувала і яке зараз носить її ім’я, згідно з задумом засновниці, покликане було виконувати місію пробудження Словом, через Слово, завдяки Слову. Це був нелегкий, але вкрай необхідний шлях до культурної притомності нації. І на це не спромоглися ані державні видавництва, ані Національна академія наук, які повинні бодай за дефініцією виконувати роль каталізатора формування національної культурної ідентичності, однак через свою інституційну інертність і пасивність так і не відреаґували на нові соціокультурні реалії і нові вимоги часу. Чомусь до появи видавництва «Основи» ніхто не планував і навіть не виношував мрій про можливість видавати українською мовою твори найвидатніших мислителів. Треба було тендітних жіночих рук і непохитної жіночої волі, щоб Платон і Аристотель, Авґустин і Кант потрапили до рук українського читача через багатство української мови. Тут мало було пишномовної риторики державотворення, для цього треба було просто мати духовну спрагу і духовну потребу та ідентифікувати себе з модерною українською нацією і діяти, обравши vita activa філософією свого життя. А це водночас означало жити не лише проблемами свого народу, а й активно реаґувати на ті найновіші ідеї, видання, дискусії, якими живе сучасний світ, щоб не залишатися на марґінесах інтелектуального простору.

На окрему увагу заслуговує і популяризація сучасної української літератури в світі, якій Соломія Павличко приділяла чимало часу. І знову не можна не згадати про загальний контекст цієї популяризаторської діяльності. За десять років незалежності ми так і не зуміли витворити свій літературний істеблішмент, не спромоглися створити жодного літературного фонду чи фундації, які б заохочували поширення української літератури іншими мовами та пропаґували українське письменство поза межами нашої держави. Ця діяльність в Україні не має системного інституційного характеру, а навпаки, є спорадичною, стихійною, і зводиться до того, що окремі літератори в міру своїх можливостей домовляються зі своїми колеґами за кордоном, спільно знаходять кошти на видання. І як результат цієї справді нелегкої праці за останні десять років з’явилося кілька антологій і окремих видань тією чи іншою мовою. Соломія належала до тих небагатьох, хто вимощував дорогу сучасній українській літературі у світ. Це була свідома копітка праця, тому не можна оминути її внесок у розповсюдження творів сучасних українських авторів у зарубіжних виданнях та на різних міжнародних літературознавчих і культурознавчих конференціях і семінарах. Слід, зокрема, назвати її статтю «Catfish for Your Thoughts: Ukrainian Literature at the Turning Point» та вступну статтю «Facing Freedom: The New Ukrainian Literature» до збірника «From Three Worlds. New Writings from Ukraine», який вийшов у США (Zephyr Press, Boston, Massachusetts, 1996) і знайомив американського читача з творчістю шістнадцяти сучасних українських поетів та прозаїків. Соломія надзвичайно творчо, як укладач і автор передмови, підійшла до реалізації спільного українсько-канадського видання антології «Two Lands, New Visions: Stories from Canada and Ukraine», до якої увійшли оповідання десяти сучасних українських та десяти сучасних канадських письменників.

Передмови до англомовних видань загальниково-описові, оскільки призначені не для поінформованого читача, а для читача, який часто не може ідентифікувати географічно, політично, культурно саме поняття «Україна» чи «український». Сьогодні вкрай нелегко на перенасиченому англомовному книжковому ринку завоювати прихильність читацької публіки, і дуже часто і від реклами, і від передмови залежить подальша читацька траєкторія тієї чи іншої книжки. Тому очевидно, що Соломія Павличко, наприклад, у досить стислій передмові «Facing Freedom: The New Ukrainian Literature» до збірника «From Three Worlds. New Writings from Ukraine» зуміла подати українську літературу крізь призму літературних зацікавлень американського читача, водночас вказавши на специфічні риси сучасного українського письменства. А в передмові до «Two Lands, New Visions: Stories from Canada and Ukraine» лише одна надзвичайно стисла фраза подає влучне теоретичне узагальнення тематичних обріїв сучасної української літератури: «Водночас із ревізією історії та її міфологем сьогодні відбувається переоформлення принципів української культури: література деконструює свої давні комплекси та упередження, модернізуючи та лібералізуючи тим самим загальний культурний дискурс»[3].

Центральною темою, яка постійно була в полі посиленої уваги дослідниці, — є спроба інтерпретувати найрозмаїтіші аспекти замовчування окремих фактів біографії в офіційному академічному літературознавстві, а також окремих текстів української літератури, які не вписувалися в загальноприйняті канони. Це прагнення Соломії Павличко до повноти можливого знання, на підставі якого можна було б мати більш-менш об’єктивну панораму життя і творчості того чи іншого автора, є природною академічною позицією кожного дослідника, який намагається зменшити чинник суб’єктивності в своїх студіях і уникнути явища моноінтерпретації. Це не була та неминуча друга крайність маятникового руху української літературознавчої думки, яка мусила настати після радянського періоду її розвитку з усіма його ідеологічними догмами, цензурами, заборонами та псевдоінтерпретаціями. За загальними законами еволюції, наука про літературу задля майбутньої, можливо, навіть позірної рівноваги все-таки мусила пережити етап інтерпретаційних крайнощів. Цей етап надалі триває в сучасному літературознавчому дискурсі, і ми всі сьогодні маємо нагоду знайомитися з усім розмаїттям його гібридних форм[4].

Однак у дослідженнях Соломії Павличко ми не знаходимо якогось зумисного прагнення епатажності, скандальних відкриттів, а навпаки, прочитуємо спробу дуже детального вивчення життя і творчості, які давали змогу їй робити доволі обережні висновки, навіть якщо вони в контексті традиційних уявлень про літературознавство були найменш очікувані, а то й зовсім несподівані. Неочікуваність та несподіваність зажди і всюди є добрим випробовуванням читацької публіки на рівень культури сприйняття. Вони однаково здатні спричинити шок, скандал чи загальний осуд, або, навпаки, блискавичне визнання і схвалення. Залежно від читацької реакції, можемо говорити про рівень готовності чи неготовності дивитися на світ по-новому, з широко розплющеними очима, пам’ятаючи про його невичерпність і різноманітність. Соломія Павличко саме так дивилася на світ української літератури, і свій погляд вона без жодних прикрас сміливо подала на суд українському читачеві. Можемо навіть говорити про таку староримську чесноту, як громадянська мужність, яку можна було б