Читати книгу - "Бронзовий чорт"

дослужився до полковника, до всього доходив своїм розумом, іноді елементарні речі давалися важко – що вдієш, освіти не мав, чотири класи ЦПШ, як жартівливо називали церковнопарафіяльну школу, потім академія громадянської війни, робота в повітовій, далі в губернській ЧК, систематично вчитися не мав часу, посилали, правда, кілька разів на різні курси вдосоналення, чини й посади давалися важко, але твердо знав: головне – робити все, що можеш, і робити чесно, не шкодуючи себе. Життя вже давно повернуло за другу половину, й Воловик вважав, що прожив його недаремно. Тому й не заздрив Рубцову: що з того, коли той у тридцять два – генерал, закінчив академію, знає дві іноземні мови. Розум гострий, та й сам Рубцов якийсь гострий, скалкуватий, немов рубаний сокирою, обличчя загострене, вилицювате, чоло квадратне, дві зморшки пролягли від кінчика носа до губів, підкреслюючи гостроту обличчя та його рішучість.

Глибокі зморшки в тридцять два роки також про щось свідчили, Воловик розумів це й ставився до генерала з повагою, поштиво, як і належить дисциплінованому підлеглому. Але іноді, дуже рідко, полковник дозволяв собі трохи під'юджувати Рубцова. Між іншим, генерал одразу помітив це, проте, як людина розумна й делікатна, не осаджував Воловика, це внесло б у їхні стосунки напруженість, що, безперечно, завадило б і роботі, а цього генерал категорично не бажав: цінував досвід, розум і стриманість полковника, особливо стриманість, якої іноді бракувало йому самому. Інші називали цю рису характеру Воловика педантизмом, та Рубцов ніколи не поділяв цього погляду, ставився до полковника як до старшого брата, це не позбавляло його права віддавати накази, а іноді навіть і вичитувати Воловикові за якісь упущення, проте завжди знаходив потрібний тон, і його зауваження ніколи не звучали образливо, отже, не могли зачепити самолюбство полковника.

– Я передам Сивому, – запропонував Воловик, – нехай відкладе все й зосередить увагу саме на цій операції.

– . Так, – погодився Рубцов, – це його першочергове завдання. Хоча, – наморщив чоло, – раптом німці закинуть групу вже післязавтра, а поки спрацює наш канал зв'язку…

– Все одно, – заперечив Воловик, – може трапитись і так, що нам не вдасться знешкодити шпигунів і вони повернуться назад. Коли це будуть диверсанти, самі дізнаємось, для чого їх посилали, але, здається мені, пахне іншим. Звичайних диверсантів німці закидають до нас не так уже й рідко. Як правило, вони потрапляють до наших рук, але засекретити так, щоб навіть Сивий не міг нічого дізнатися, – значить, справи надто серйозні…

– Перед Сивим німці не криються, – кивнув Рубцов. – Сивий став у них своїм.

Навіть у розмовах віч-на-віч Рубцов з Воловиком давно вже відвикли називати Сивого його справжнім прізвищем – таким законспірованим і цінним розвідником був той. Звичайний піхотний лейтенант, який чимось сподобався Рубцову два роки тому. Саме тоді в генерала й народилась ідея послати Сивого, в тил ворога із завданням потрапити в кут зору абверу й за найменшої можливості стати гітлерівським агентом. Так, зрештою, і сталося.

– Отже, вирішили!.. – мовив Рубцов рішуче. – Зв'язуйтеся з Карим, може, йому потрібна допомога… Підкинемо когось з фронтового резерву.

Воловик засміявся.

– А ви щедрий, Василю Семеновичу. Ну скажіть, хто й коли відмовиться від фронтового резерву?

– Ніхто, – одразу погодився Рубцов. – Отож, на ваш розсуд. Знадобиться, дамо Карому розшукувачів.

– Самі казали, там ліси… – якось невизначено зауважив Воловик, і Рубцов усе ж таки збагнув, що його заступник у даному разі не схвалює рішення керівництва «Цепеліну» закинути своїх агентів до цього лісового району.

– Десь у цих лісах, – додав Рубцов, – є досить велика бандерівська банда. Можливо, саме на неї орієнтуються панове з «Цепеліну»…

– Це лише ускладнить наше завдання, – похмуро відповів Воловик.

Генерал задумливо погладив великим пальцем нижню губу. Мовив розважливо:

– Усе залежить від того, чого хочуть німці. І група, певно, не звичайна, а особлива.

– Давно абвер не задавав нам таких загадок.

– Тепер уже не абвер, а тьху ти, чорт, і не вимовиш – Фронтауфклерунгскоманда. Здається, так?

– Авжеж… Канаріса нема, нема й абверу. Тепер усе – парафія Кальтенбруннера.

– Нам від цього не легше.

– Ох не легше, Василю Семеновичу, – погодився Воловик і важко підвівся.

«Юнкерс» пішов на посадку, і начальник Головного управління імперської безпеки Ернст Кальтенбруннер визирнув у вікно. Нічого цікавого. Ліси з галявинами, де-не-де озерця, болота. Жодних ознак людського «життя, і ніхто б ніколи не подумав, що десь тут, серед цих лісів і озер, ташувалася ставка фюрера – «Вольфшанце», де приймаються найважливіші рішення рейху.

Обергрупенфюрер задоволено гмикнув. Те, що навіть він, точно знаючи, що пролітає зараз над «Вольфшанце», нічого не помітив, свідчило про бездоганну роботу служби РСХА, тобто його, Ернста Кальтенбруннера.

Що ж, зрештою, це правильно: в них усе відшліфоване й відлагоджене, машина, так би мовити, працює рівно, і коли б не бездарність фронтового командування, можна було б сказати, що в третьому рейху все гаразд: життя суворо регламентоване, кожен знає, що йому належить робити, небажані елементи та червоні заколотники конають у концтаборах, уся країна славить фюрера.

На видовженому, брусуватому, завжди похмурому обличчі Кальтенбруннера з'явилася якась подоба усмішки: приємно, коли весь народ так славить свого фюрера – отже, вірить йому й беззастережно підкоряється.

Зрештою, спробував би не підкоритися. Кому-кому, а начальникові РСХА відомо, що не одна держава в світі не має такого карального апарату, як третій рейх. Тільки під його рукою гестапо, СД, кримінальна поліція… Не кажучи вже про СС та Вафен-СС, і варто йому поворушити пальцем…

Кальтенбруннер подивився на руку й поворушив мізинцем…

Та напрочуд нічого не сталося. Зробилося навіть якось образливо. Обергрупенфюрер насупив брови, що було ознакою гніву: у такі хвилини всі намагалися не потрапляти йому на очі, але поруч сидів тільки ад'ютант, на нього начальницький гнів, як правило, не поширювався, до того ж літак трусонуло, він покотився бетонованою доріжкою і в дверях з'явився особистий пілот начальника РСХА. Либонь, хотів щось сказати, проте, побачивши сердите обличчя обергрупенфюрера, затнувся – мовчки пройшов у кінець літака, відчинив дверцята й викинув приставну драбину.

Кальтенбруннер з задоволенням спустився на землю. Побачив, як поспішають до нього люди в чорному, ступив крок їм назустріч і викинув уперед руку, відповідаючи на вітання. Гарний настрій знову повернувся до нього, обергрупенфюрер навіть усміхнувся і рушив уздовж бетонованої смуги, з насолодою відчуваючи, як пружнішають м'язи.

Пахло живицею, Кальтенбруннеру подобався цей запах, він жадібно втягнув ніздрями повітря і озирнувся.

Начальник охорони ставки, правильно зрозумівши обергрупенфюрера,