Читати книгу - "Чорні коси, чорні очі"

Втім, бійка тривала недовго. Декілька невдалих спроб, а потім сивому хижаку вдалося таки захопити вовчицю за горлянку. Він не шматував, не гриз, лише давив. Але тримав міцно — як не борсалася відьма, а вирватися на змогла. Час минав. Нарешті вовкулака залишив нерухоме тіло. Відійшов, хитаючись з боку в бік, виваливши язика з пащі, кахикнув та перекинувся в людину.

Протиборство з відьмою нелегко далося отаману — на ребрах та на раменах червоніли плями, що погрожували перейти у синці. Він важко дихав, але знайшов сили підвестися и заспокоїти Панька.

— Я вже перехопив. Допоможи Степану...

Та дійсно, захисний купол став навіть цупкішим, відчувши силу досвідченого чаклуна.

Опанас кинувся до товариша, допоміг злізти з коня, перетягнув зап’ястя чистою ганчіркою, підніс до рота фляжку з горілкою.

Коли Степан прийшов до тями, мляво озираючись, але стоячи на ногах, отаман вже натягнув шаровари та сорочку з жупаном. Стояв дивився на відьму, чиї коси розплелися під час боротьби та вкривали не лише її, але й, мабуть, пів двора.

— Що це таке, пан Іване, — здивувався Опанас.

— То, Панько, хитрощі відьомські, — роздумливо відповів старий. — Деякі відьми таким чином силу отримують. Чим довше волосся, тим більше чаклунство вона творити в змозі. Але ж часом її сили проти неї ж і обертається. В’яжи безвірницю її ж косами, щоб нікуди від нас не втекла.

— Та боязно... Вона ж таке витворяла.

— Кажу, в’яжи, то в’яжи. Її коси будуть чаклунство всередині тримати, як обручі на діжці. Нічого вона нам не поробить. Давай, хлопче, працюй, часу обмаль. А я туточки поприбираюся.

Поки Опанас — від Степна допомоги не дочекаєшся — стягував лікті Галини, обмотував коліна, та на всяк випадок, зав’язував рота, отаман обережно, немов по болоту йшов, завітав до свіжебіленої хаті. Вийшов з оберемком всілякого чаклунського мотлоху — плетені з соломи лялечки в шароварах і в спідницях, жмути трав та гілочки — омела й блекота, ястребинка й вербена, терен та плющ, низки сухих грибів — моримух, веселка та бліда поганка, рушники, вишиті сонцеворотом, але загнутим в зворотньому напрямку. Роздивився ще уважно під сонячним світлом, та запхав у торок.

— Зв’язав?

— Так, пане Іване, зв’язав.

— То кидай на коня, й поїхали. Часу вже й так змарнували багато.

Опанас закинув напрочуд легку для жінки її статури відьму на в’ючака. Степан, хоч і невпевнено, але видрався у сідло. Коні пішли підтюпцем, здимаючи рудий пил.

Наостаннє озирнувшись, отаман повів долонею згори донизу, і хата з клунею та коморою набрали вигляд кинутих вже декілька років тому.

Вже на царині зустрівся їм стрий дід у солом’яному брилі та з бандурою.

— Чи здалеку, козаченьки? — знизав вершників пронизливим поглядом.

— Ой, здалеку, — відгукнувся отаман. — З такої далечі, що й не питай, діду.

— А далеко?

— На Січ Чортомлицьку, додому.

— А це, я дивлюся, ви барана вторгували? — дід хитнув ковінькою на четвертого коня.

— Та ні, ярочку, — підморгнув козак. — Вони смачніше за баранів.

— То так воно і є, — погодився старий. Раптово запитав прискіпливо. — А ти, отаман, часом не Сірко? Дуже мені кортить на Сірка подивитися.

— Таке кажеш, діду! — вищирився отаман. — Сірко зараз десь далеко, турчинів рубає з козацтвом. Чи то в Акермані, чи то зовсім, шепочуть люди, у Трапезунді.

— Ось воно як, — засмутився селянин. — Шкода, що помру та не побачу.

— Та ну журися, діду! Може, ще й побачиш. Хіба в тебе роки?

Отаман торкнув нагайкою бік сивого коня, підіймаючи його у ходу. По якійсь годині село зникло за виднокраєм. Козаки заїхали до лісу. Спочатку світлого та яскравого, налитого пташиним співом, а потім мовчазного, темного, небезпечного. Як то кажуть люди: далі в ліс — більше хмизу. То так і було — труску й вітровалу під копитами знайшлось більше, ніж треба.

— Мотайте її до сосни, — наказав отаман на широкій галявині.

Відьма вже прийшла до тями, намагалася опиратись та ворочала очима, мов тільна корова. Доки джури поралися, отаман чекав, сидячи верхи. Потім кинув до ніг Галини торбу с чаклунськими обладунками. Зіскочивши з коня, звільнив її від кляпу.

— У-у-у... Проклятущий, — завила вона неслухняним горлом. — Отаман кошовий, полковник кальницький, характерник запорізький... Упізнала я тебе, але запізно. А то я б тебе так привітала, що й кісточок не зібрав би...

— Вихвалялася синиця, що море запалить, — хмикнув Іван Сірко. — Я твоїх сестер, що добрим людям жити не дають, ворожать та чаклують, лихе око наводять та шкоду, стільки в порох розтер, що й не згадати. Швидкої смерті бажаєш, покайся. Спокутуй провину перед Господом та народом православним. — Він витягнув з-за пазухи срібного хреста с розпятним Ісусом. — Повторюй за мною. Отче наш, Ти що єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє, нехай прийде царство Твоє...

— Йди до дідька! — Відьма смикнулася у путах мов навіжена. Хоча, чому б ні? Біснувата вона біснувата і є. Якби не косами до сосни примотали, могла й вирватися. — Чорти тебе забери, бодай тобі! Будь ти проклятий! Здохнеш на пасіці, немов собака, без дітей, без жінки!

— Ти диви! — Знизав плечима отаман. — Пророкувати вона почала. Теж мені, Сибіла хуторська. Здохнеш ти сьогодні, а коли до мене черга дойде, то не твого розсуду справа. — Закінчив молитву. — І не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого. Бо Твоє є Царство, і Сила і Слава, на віки вічні. Амінь.

Перехрестився.

— Сідайте, хлопці, час вже їхати. Та покваптеся, я вас наздожену.

Коли Степан та Опанас зникли за деревами, Сірко підняв руку до неба. Напружився, вигукнув загадкове слово невідомою мовою. Тієї ж миті з ясного неба впала блискавиця, палаюча таким білим сяйвом, аж очам боляче. Вдарила в верхівку сосни та запалила її, мов смолоскип. Побігло полум’я сотнею рудих вивірок, охопило й кучу хмизу, й торок покинутий, й відьму.

Вдарив в спину отаману крик шалений, крик, у якому нічого людського не залишилось, та він їхав, не озираючись. І не бачив строго діда-бандуриста, який, сидячи на узбіччі, легенько торкнувся струн та ледве чутно, невпевнено, підбираючи потрохи слова слова, заспівав: