Читати книгу - "Віннету ІІ"

І ось рано-вранці я сидів із Гоукенсом, Стоуном і Паркером за скляними дверима — там я мав звітувати про виконану роботу. Мій добрий старий Генрі не міг стриматися, щоб не піти зі мною. Там було що розповісти, описати, пояснити, і тут з’ясувалося, що з усіх ділянок моя вважалася найцікавішою і найнебезпечнішою. Та й не дивно, адже з усіх геодезистів вижив лише я.

Сем доклав усіх зусиль, щоб добитися для мене додаткової платні, але марно: ми отримали наші гроші відразу, але ні на долар більше, ніж домовлялись. Зізнаюся, що коли я віддавав креслення й нотатки, врятовані ціною таких зусиль, то почував певне розчарування і злість. Ці панове найняли п’ятьох геодезистів, але заплатили тільки одному, залишивши гроші чотирьох інших у своїх кишенях, хоч отримали до рук повний результат нашої спільної роботи, а насправді результат мого надзусилля.

Сем виголосив із цього приводу доволі різку промову, але нічого не досягнув і цим, бо його висміяли, а потім разом із Діком та Віллом випровадили за двері. Я, звичайно ж, пішов разом із ними не озираючись. Зрештою, сума, яку мені заплатили, для мене й так була немаленькою.

Отже, я вирушив за Віннету, який залишив мені у містера Генрі адресу свого готелю в Новому Орлеані. З увічливості і тому, що звик до них, я запитав Сема й обох його супутників, чи не хочуть вони поїхати зі мною, але вони мали намір спершу добряче відпочити у Сент-Луїсі, і я їх розумів. А сам купив білизну та інші потрібні речі, зокрема новий костюм, який одягнув замість свого індіанського, і рушив на Південь. Кілька дрібниць, які не хотів брати з собою, я залишив у Генрі, і він поклявся берегти їх. Серед них був і важкий флінт на ведмедя. Свого жеребця я, звичайно, також залишив там, він мені більше не був потрібен. Всі ми були переконані, що я їду ненадовго.

Але сталося зовсім не так. Саме точилася Громадянська війна[4], про яку я досі навіть не згадував, бо вона не мала жодного впливу на попередні події. Міссісіпі була ще відкритою для судноплавства, бо знаменитий адмірал Фарраґут[5] знову переміг і повернув прибережні землі у підпорядкування північних штатів. Але, попри це, для поїздки на пароплаві слід було залагодити чимало формальностей, мабуть, потрібних, однак вони забирали дуже багато часу. Коли я нарешті прибув до Нового Орлеана і запитав у готелі про Віннету, мені сказали, що він вчора виїхав, але залишив для мене повідомлення, у якому писав, що вирушає до Віксбурґа[6] за Сантером, але через невизначеність обставин не може радити мені їхати слідом за ним, тож згодом скаже панові Генрі в Сент-Луїсі, де його можна буде знайти.

Що ж тепер робити? Мені хотілося чимшвидше відвідати моїх родичів на батьківщині, тепер я мав кошти на це, а родичі потребували допомоги. Інших ідей провести час у мене не виникло. Повертатися у Сент-Луїс і чекати там на Віннету було безглуздо. Хтозна, чи зможе він приїхати туди. Тож я розпитав про кораблі, які відпливали до Європи. Знайшовся один північноамериканський, який, користаючись з перемир’я, мав доплисти на Кубу, звідки я міг би знайти можливість потрапити до Німеччини або принаймні до Нью-Йорка. Недовго думаючи, я піднявся на борт.

Мабуть, мені варто було обміняти в банку готівку на чеки, але на який банк у Новому Орлеані можна було тоді покластися! Та й часу на це майже не було, бо я надумався їхати незадовго до відплиття судна, тож носив усю свою готівку в кишені.

Аби швидше проминути цей нещасливий епізод, розповім коротко. Однієї ночі почався ураган. Доти погода була похмура й вітряна, але подорож минала спокійно, і звечора не було жодних ознак наближення небезпечного урагану. Тож я, як і інші пасажири, які скористалися нагодою податися геть із Нового Орлеана, спокійно пішов спати. Після півночі я прокинувся від раптового виття та ревіння бурі і схопився на ноги. У цей момент корабель так трусонуло, що все у каюті, яку я ділив ще з трьома пасажирами, звалилося на мене. Хто думає в таку мить про гроші? Життя ось-ось могло обірватися, а на пошук плаща та гаманця у тій глибокій темряві й безнадійному хаосі могло б піти чимало часу, тож я діяв швидко і поспіхом вибрався з уламків на палубу. Корабель жахливо тріщав і скрипів.

Надворі було страшенно темно, я нічого не міг розгледіти, ураган вмить повалив мене додолу, і потужна хвиля накрила мене. Здавалося, що я чув людські крики, але виття урагану заглушало все. Одна за одною нічне небо розітнули кілька блискавок, на мить освітлюючи все довкола. У їхньому світлі я побачив перед собою бурхливе море і смужку суші вдалині. Корабель застряг між скель, а бурхливі хвилі били в корму, піднімаючи її все вище. Судно було приречене і щомиті могло розколотися на дрібні уламки. Шлюпки змило за борт. Де шукати порятунку? Тільки плисти! І знову спалах блискавки освітив палубу: по ній повзали збожеволілі від страху люди, судомно чіплялись за все підряд, тільки щоб їх не змило хвилею. Однак я зважився вчинити інакше і довіритися воді.

Але тут з’явилася хвиля, велетенська, як будинок, її було видно навіть у темряві завдяки фосфоресцентному відблиску на воді. Вона докотилася до корабля і звалилася на нас із такою силою, що судно затріщало, я був переконаний, що ось-ось воно розсиплеться на дрібні друзки. Я інстинктивно вхопився за залізний поручень, але відразу ж тиск води відірвав мене від нього.