Читати книгу - "Марсіянин"

Просто сміховинна вервечка подій мало не довела мене до смерті. І ще дурніша - допомогла мені вижити.

Місія зпроектована витримувати піщані бурі з швидкістю до 150 км/год. То ж не дивно, що Г’юстон занервувався, коли на нас налетів вітер зі швидкістю 175 км/год. Ми одягли скафандри і з’юрмились у Габі (Габ - англ. Hab, скорочення від habitat, тобто житлове приміщення з необхідними умовами), на випадок втрати тиску. Та біда сталась не з Габом.

МЗЧ - це космічний корабель. У нього багато ламких частин. Він може витримати шторм протягом деякого часу, але не може вічно витримувати бомбардування піском. Після півтори години постійного вітру НАСА скасувало завдання. Нікому не хотілось припиняти місячну місію після шести днів, але якби МЗЧ покатувало ще трохи, ми б тут загрузли.

Довелось виходити під шторм, щоб дістатись із Габу до МЗЧ. Це був ризик, але іншого вибору ми не мали.

Усім дійшли окрім мене.

Наша головна тарілка зв’язку, котра передавала сигнали з Габу на Гермес, подібно до парашуту була відірвана від основи і захоплена струменем. На своєму шляху вона поламала масив приймальних антен. І одна із тих антен з розгону штрикнула мене. Вона пройшла через скафандр як куля крізь масло і розрізала мій бік, а я відчув найсильніший біль у житті. Не ясно пам’ятаю, як із мене вибило віддих (точніше, висмоктало), а вуха болюче запульсували через падіння тиску у скафандрі. Останнє, що запам’ятав, це Джогансен, яка відчайдушно тягнеться до мене.

Розбудив мене сигнал кисневої тревоги у скафандрі. Постійне набридливе пікання перемогло моє глибоке і остаточне бажання здохнути.

Шторм вгамувався. Я лежав долілиць, майже похований у піску. Коли я мляво отямився, то здивувався, що все таки не помер.

Антена здужала проштрикнути скафандр і мій бік, але уперлась у стегнову кістку. То ж дірка у скафандрі була лише одна (як і в мені).

Мене відкинуло і я скотився крутим схилом. Якимось чином я упав обличчям долі, через що антена круто загнулась так, що матеріал скафандру закрутився навколо дірки. Це ущільнило пошкодження.

Потім кров із рани рясно потекла до дірки. Досягаючи країв прориву вода з неї швидко випаровувалась завдяки потокові повітря і низькому тиску, залишаючи драглисті рештки. Нові порції крові створювали більше слизу. Врешті кров зачинила шпарини навколо дірки і зменшила протікання до значення, якому скафандр міг протидіяти.

Він зробив гарну роботу. Відчувши падіння тиску, він підкачав себе повітрям із баку з азотом для вирівнювання тиску. А як витік став некритичним, йому залишалось лише потроху підкачувати нове повітря для відновлення втрати.

Згодом, СО2 (дво-окис вуглецю) всмоктувачі скафандра випрацювали свої иожливості. А це вже справжня проблема для життєзабезпечення. Важлива не кількість кисню. яку ти береш з собою, а кількість СО2, яку ти видаляєш. В Габі ми мали оксигенатор - велику машину, що могла розщепити СО2 і повернути нам кисень. Але космічні костюми мають бети легкими. то ж у них використовують простий хімічний процес всотування з замінними фільтрами. І я спав так довго, що мої фільтри фільтри зіпсувались.

Скафандр побачив проблему і перейшов у аварійний режим, який інженери звуть “кровопусканням”. Не в змозі виокремити СО2 скафандр просто випускав повітря у марсіянську атмосферу, після чого доповнював тиск азотом. Між появою дірки і кровопусканням він швидко витратив увесь азот. Усе, що лишилось, був бак із моїм киснем.

То ж він зробив єдине, що лишилось для збереження мого життя. Він почав поповнюватись чистим киснем. Відтак я ризикував отруїтись киснем, тому що завелика кількість кисню могла зпекти мені нервову систему, легені і очі. Іронічна смерть для людини у дірявому скафандрі: забагато кисню.

Усі етапи тих змін мали супроводжуватись сигналами тревог, небезпек і попереджень. Та розбудив мене сигнал надміру кисню.

Об’єми тренувань перед космічною подорожжю вражаючі. Я витратив тиждень на Землі тренуючись на навчаннях з критичних ситуацій у скафандрі. Я знав, як діяти.

Обережно сягаючи боку мого шолому я узяв набір для розривів. Це всього лише лійка з клапаном на тонкому кінці і неймовірно липкою смолою на широкому. Потрібно відчинити клапан і приліпити широкий кінець над діркою. Повітря втрачається через клапан, тому воно не заважає смолі добре прилипнути. Потім зачиняєте клапан і маєте залатаний розрив.

Складність була у прибиранні антени звідти. Я висмикнув її якомога різкіше, скривившись, бо різке падіння тиску викликало запаморочення, а рана у боці запекла вогнем.

Я приклав ремонтний пристрій поверх дірки і притис. Він тримався. Скафандр знову компенсував втрату повітря киснем. Глянувши на індикатори на рукавах я побачив, що у скафандрі нині 85% кисню. Нагадую, що на Землі у атмосфері його біля 21%. Це було б не страшно, якби я пробув у цих умовах так багато часу.

Я подерся схилом угору до Габу. Діставшись гребеню я побачив дещо, що і дуже обрадувало мене, і дуже засмутило: Габ був на місці (слава!), а МЗЧ зник (трясця!).

І того менту я збагнув, що я у сраці. Та вмирати просто на поверхні мені не хотілось. Я пришкутильгав до Габу, заліз у повітряний шлюз, і коли тиск вирівнявся, я стягнув мій шолом.

Зайшовши у Габ я скинув скафандр і вперше уважно оглянув поранення. Треба було зашивати. На щастя, усіх нас добре навчили простих медичних процедур, а Габ мав чудове медичне обладнання. Швидкий впорск знеболювального, примити рану, 9 швів, і роботу зроблено. Доведеться ще приймати антибіотики зо два тижні, та окрім цього зі мною все буде добре.

Не маючи особливої надії я спробував