Читати книгу - "Кохана з майбутнього"

проблему зв’язку людини з навколишнім середовищем. Оскільки ти бажав мати кореспондентом дівчину, було вирішено застосувати принцип доброї волі. Не можу пояснити тобі, в чому він полягає, але лист потрапив до мене. Мені двадцять років. Ім’я — Дала. Зовнішність описувати не буду, бо люди нашої епохи оцінюють людину за вогнем серця, за красою душі. А для тебе це тим більше не має ніякого значення, — адже ти не зустрінеш мене.

Ми такі, як і ви у двадцятому столітті. Люди, представники славетного роду Розумних істот космосу. Відрізняє нас, може, лиш те, що ми цілком усвідомили своє покликання, — бути авангардом Великої Еволюції Сущого.

Наша мета — безмежжя. Безмежжя можливостей вивчення природи, безмежжя віри в досягнення високих бажань і прагнень, безмежжя любові до життя у всіх його проявах, безмежжя творчості і самовідданості…

„В космосі все можливо“ — такий девіз нашої ери.

Ми підійшли до епохи безсмертя. Ми об’єднуємо в своїй свідомості чашу надбань минулого і передаємо вогонь свого шукання прийдешнім поколінням.

Володю, друже, я закінчую. Ваші вчені пробили досить вузький енергетичний канал до нас, тому обсяг листа обмежений. Шлю тобі серце своє.

Дала».

Мов несамовитий, бігав того вечора Володя понад кручами дніпровськими. О, якби йому зустріти таку дівчину! Він пішов би за нею на край світу. Аби лише слухати дивовижні слова про найсвятіше — про таємниче покликання людини у Всесвіті. Найтяжча праця стала б радістю для нього. Де ти, кохана, чому так далеко залетіла в Майбуття? Чому обігнала мене?

«Далека подруго Дало!

Серце моє розкраяне твоїм листом. Не розумію чому? А може, й розумію, та боюся признатися. Як мені жити, що робити, подруго? Прірви часу і простору розкололи буття, рідні душі на протилежних боках тих жахливих ущелин. Де та сила, що може звести нас докупи?

Що у вас найголовніше в Майбутньому, що найвище, Дало? Яка найбільша цінність у бутті?

Володя».

Лада прийняла й цього листа, не розпитуючи ні про що, тільки жалібно глянула на його бліде чоло, осяяне нетутешньою мрією.

Через два дні вручила відповідь.

«Любий друже Володю!

Найвище в нашому житті — любов. Без неї неможливо ні творити, ні відкривати таємниці. Колись вважалося, що для вченого досить мати високий розум, здібність до аналізу, що можна відкривати нові обрії навіть з холодним серцем. Ми збагнули, що це не так! Природа не відкриває своїх глибинних таємниць безсердечним людям. А якщо й відкриває, то її руйнівні сторони. Згадай історію минулих віків з її війнами і руйнацією, з її сваволею…

Та й в індивідуальних випадках лише любов дає ключ до серця інших людей. Треба дивитися в глибину єства своїх друзів, Володю. Тоді з’являться мости, які з’єднують рідні серця.

Дала».

У відповідь полетів ще розпачливіший лист:

«Дало! Радість моя!

Нема, нема в сучасному рідного серця! Сумно мені, тяжко мені! Мариться мені ваш світ, як квітка осяйна, казкова, як чудовий запашний плід. Як жити, не маючи змоги побачити вас, — таємничих і бажаних?

Володя».

«Коханий друже Володю!

Я не згодна з тобою. Наше життя прекрасне — це так. Але ти забуваєш, що воно виросло з вашого життя і вашої боротьби, як чарівна квітка виростає з непомітного і часто негарного стебла. Якби не було вас — не було б і нас.

Для нас це — аксіома.

Моя мудрість, якою ти захоплюєшся, — то мудрість дівчат, які тебе оточують. Знайди, прочитай, відкрий. Наше осяйне життя вже пускає парості серед твоїх ровесників, однодумців, товаришів, подруг. Шукай такі парості, будь садівником. Якщо зможеш. Бо прагнення в Майбуття без напруженої праці — то велика химера, будування повітряних замків.

Дала».

«О моя Дало!

Не хочу бути мудрецем. Кохаю тебе, невідому, таємничу! Хотів би розламати закони природи, щоб обійняти тебе…»

На цей лист відповіді не було.

* * *

Минули дні. Незабаром Лада мала від’їхати на Полтавщину. Володя почав хвилюватися. І вирішив відвідати дівчину на її квартирі. Сонце вже сідало за обрій, коли він дістався на Нивки і наблизився до будинку. Безборонно ввійшов у хвіртку. Постукав тихенько в двері. Тихо. Рушив далі. В коридорі — теж нікого. У прочинені двері заглянув до кімнати.

За столиком, спиною до дверей, сиділа Лада і щось писала. Трохи збоку лежала купка листів. В очі впав знайомий почерк. То був його почерк!

Ніби блискавиця пронизала свідомість хлопця! Він усе збагнув!

Лада оглянулась. Погляди їхні зустрілися. Білопінний потік і тепле вогнище карих очей.

— Це ти, Дало? — прошепотів Володя. — Ти, подруго далека?

Вона мовчала. А очі її сповнювалися сльозами великої радості. Він ступив до неї, торкнувся пальцями її попелястого волосся, підстриженого, як і в тисячі інших дівчат.

Вона простягла руки йому назустріч.

Кохана з далекого Майбутнього…