Читати книгу - "Розмова за пільговим тарифом"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Припини! — вигукнув старий. Він відчув знайомий напад болю. — Боже, який ти був безсердечний! Геть!
— Чому був? Я є. Поки стрічка ковзає по тонвалу, поки крутяться бобіни і сховані від тебе електронні очі читають, вибирають і трансформують слова, я буду молодий — і буду жорстокий. Я лишуся молодим і жорстоким навіть через багато років після того, як ти помреш. До побачення…
— Стривай! — вигукнув старий.
У трубці клацнуло.
Бартон довго сидів, стискаючи в руках онімілу трубку. Серце завдавало йому несподіваного болю. Яким божевіллям це було! Він був молодий — і які дурні, які натхненні були ті перші роки самотності, коли він монтував усі ці керуючі ланцюги, плівки, схеми, програмував виклики на реле часу…
Пролунав дзвінок.
— Доброго ранку, Бартон! Говорить Бартон. Сьома година. Ану, вставай, піднімайся!..
Знову!
— Бартон? Говорить Бартон. Опівдні ти маєш поїхати до Марс-Тауна. Встановиш там телефонний мозок. Хотів тобі про це нагадати…
— Дякую. Знову дзвінок.
— Бартон? Це я, Бартон. Пообідаємо разом? У ресторані «Ракета»?
— Гаразд.
— Там і побачимось. Бувай!
Дз-з-з-е-е-н-н-нь!
— Це ти? Хотів підбадьорити тебе. Вище носа і так далі. А щсяк завтра по нас прилетить рятувальна ракета?
— Авжеж. Завтра — завтра — завтра — завтра… У трубці клацнуло.
Але роки перетворились на дим. Бартон сам заглушив підступні телефони і всі їхні хитрі репліки. Тепер телефон повинен був викликати його тільки тоді, як йому мине вісімдесят, якщо він ще буде живий. І ось сьогодні він дзвонить, і минуле дихає йому у вуха, нашіптує, нагадує…
Телефон!
«Нехай дзвонить. Мені ж зовсім не обов’язково відповідати», — подумав він.
Дзеленчання!
«Це ніби сам із собою розмовляєш, — подумав він, — Але є різниця. Господи, яка різниця!..»
Він відчув, як його рука сама підняла трубку.
— Алло, старий Бартон, говорить молодий Бартон. Мені сьогодні двадцять один! За минулий рік я встановив голоси-мозки ще в двохстах містах. Я заселив Марс Бартонами!
— Так, так…
Старий пригадав ті ночі, шість десятиріч тому, коли він мотався по горах і долинах у машині, набитій різною технікою, і насвистував, щасливий. Ще один апарат, ще одне реле. Хоч якесь заняття. Дотепне, незвичайне, сумне. Приховані голоси. Приховані, таємні. У ті молоді дні смерть не була смертю, час не був часом, а старість здавалася тільки смутною луною з глибокої прірви років, що лежали попереду. Молодий ідіот, садист, дурень, який навіть гадки не мав, що врожай доведеться збирати йому самому…
— Учора ввечері, — сказав Бартон двадцяти одного року, — я сам сидів у кіно серед безлюдного міста. Прокрутив давній фільм з Лорелом і Гарфі. Ох, і насміявся ж!
— Так, так…
— У мене народилась ідея. Я записав свій голос на одну й ту ж плівку тисячу разів підряд. Запустив її через гучномовець — звучить, як тисяча голосів. Гомін юрби, виявляється, заспокоює. Я так усе влаштував, що двері в місті грюкають, діти співають, радіоли грають, і все автоматично. Якщо не дивитись у вікно, тільки слухати, тоді здорово. А визирнеш — ілюзія зникає. Мабуть, починаю відчувати свою самотність…
— Ось тобі й перший сигнал, — сказав старий.
— Що?
— Ти вперше зізнався собі, що самотній…
— Я провів досліди із запахами. Коли я гуляю безлюдними вулицями, з будинків долинають запахи бекону, яєчні, риби. Все з допомогою захованих пристроїв…
— Божевілля!
— Самозахист!
— Я стомився…
Старий різко поклав трубку. Це вже занадто. Минуле навально котиться на нього…
Заточуючись, він спустився по сходах на вулицю.
Місто лежало в пітьмі. Не горіли великі червоні неонові вогні, не грала музика, не носились у повітрі кухонні запахи. Давним-давно закинув він фантастику механічної брехні. Слухай: що це — кроки?.. Запах! Ніби суничний пиріг… Він припинив усе це раз і назавжди.
Він підійшов до каналу, де зорі мерехтіли в тремтливій воді.
Під водою, шеренга до шеренги, мов риби в зграї, іржавіли роботи — механічні мешканці Марса, яких він створював протягом багатьох років, а потім раптом усвідомив моторошну безглуздість того, що робить, і наказав їм: один, два, три, чотири — рушати на дно каналу! І вони потонули, пускаючи бульби, як порожні пляшки. Він знищив їх усіх і не відчув докорів сумління.
У неосвітленому будиночку тихо задзвонив телефон.
Він пройшов мимо. Телефон замовк.
Зате попереду, в іншому котеджі, задеренчав дзвінок, неначе дізнався про його наближення. Він побіг. Дзвінок лишився позаду. Але на зміну прийшли дзвінки — у цьому будиночку, в тому, тут, там, скрізь! Він кинувся геть. Ще дзвінок!
— Гаразд! — закричав він у знемозі. — Гаразд, іду!
— Алло, Бартон!..
— Чого тобі?
— Я самотній. Я існую тільки тоді, коли говорю. Отже, я повинен говорити. Ти не можеш примусити мене замовкнути.
— Дай мені спокій! — з жахом вигукнув старий. — Ох, серце…
— Говорить Бартон. Мені двадцять чотири. Ще два роки минуло. А я все чекаю. І мені дедалі самотніше. Прочитав «Війну і мир». Випив річку вина. Обійшов усі ресторани — і в кожному був сам собі офіціантом, і кухарем, і оркестрантом. Сьогоднітраю в фільмі в кінотеатрі «Тіволі». Еміль Бартон у «Даремних зусиллях любові» виконує всі ролі, деякі в перуках!
— Перестань мені дзвонити, або я тебе вб’ю!
— Тобі мене не вбити. Спершу знайди мене!
— І знайду.
— Ти ж забув, де ти мене заховав. Я скрізь: у кабелях і коробках, в
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Розмова за пільговим тарифом», після закриття браузера.