Читати книгу - "Книга імен"

Вони працювали понад годину, тишу порушувало тільки важке дихання й глухі удари лопат по піску. Аж раптом щось дзенькнуло, і сер Родні завмер. Тоді впав навколішки і, забувши про втому, почав швидко розгрібати пісок довгими мозолистими пальцями. Рауль, схвильований, клякнув поруч.

— Рауле, ліхтар, — тихо попросив сер Родні, обхопивши руками глиняну посудину, закопану в пісок. Кілька разів легенько хитнув її і витяг на поверхню.

Рауль підніс ліхтар, і вони побачили всередині скручений папірус.

— Боже мій, це, мабуть, воно! — тремтячою рукою сер Родні витяг згорток зі схованки.

Рауль кинувся розстеляти брезент. Тоді шанобливо відступив, доки його наставник розгортав на ньому пожовклі аркуші. Обоє відразу впізнали давньогебрейське письмо й зрозуміли, що вони знайшли.

Сер Родні нахилився ближче, намагаючись розгледіти дрібнесенькі літери. Серце калатало. Під пальцями в нього була найбільша знахідка всього його життя.

— Їй-богу, Рауле, це може змінити світ.

— Атож, сер. Звичайно.

Рауль поставив ліхтар на край брезенту й, відступивши назад, непомітно сягнув рукою до кишені. Мовчки витяг скручений дріт і холоднокровно накинув його серові Родні на шию. Археолог не встиг навіть скрикнути.

Усе відбулося блискавично. Одним рухом Рауль відштовхнув його від безцінного папірусу й затягнув зашморг.

«Старий, як завжди, мав рацію, — думав він, збираючи тонкі аркуші. — Ця знахідка змінить світ».

Рауль був надто збуджений від своєї перемоги й не помітив на дні глиняної посудини невеличкого шматочка бурштину. На ньому було вигравірувано три гебрейські літери.

Доктор Генрієта Ґарднер утомлено опустилась на тверду канапу в чекальні, збираючись уперше за останні дванадцять годин бодай щось перекусити, як раптом запищав пейджер. Це означало, що треба негайно повертатися до реанімації.

Відкусивши великий шматок яблука, вона швидко побігла коридором. Мабуть, щось серйозне, подумала на ходу, бо інакше Рамірез зробив би все сам. Вона вкинула недоїдене яблуко в смітник, що трапився по дорозі, вгадуючи, що це — автокатастрофа чи пожежа? Увірвалася крізь білі металеві двері й побачила три бригади травматологів, що працювали з неймовірною швидкістю. На лікарняних візках лежало троє дітей-підлітків, одне дико верещало. Ще п'ять хвилин тому в цьому крилі лікарні чулося лише тихе гудіння моніторів; час від часу десь зі свистом виходило повітря з тонометра та ще іноді з шостої палати долинали схлипи п'ятирічного хлопчика, який чекав на рентген, що мав підтвердити перелом ноги.

Тепер же в операційній було повно медсестер і поліцейських, а Рамірез, головний хірург, запихав дванадцятирічній дівчинці в горло ендоскоп.

— Цьому хлопцеві треба негайно зробити томографію! — крикнув він Оззі, медбратові, який повіз одного з новоприбулих пацієнтів на просякнутому кров'ю візку до ліфта. Той не рухався, одна нога в нього була вигнута під неможливим кутом. Над правим оком зяяла глибока рана, з обох вух сочила кров.

— Що в нас? — Генрієта кинулася до хлопця у светрі з джерсі, і Тереза, молода лікарка на чергуванні, відступила вбік. Светр у хлопця роздерся посередині, і було видно закривавлені груди.

— Вони впали з даху, — пояснив інший медбрат. — Летіли три поверхи та ще й повз фронтон.

Дітки.

— Принесіть трохи газів крові, — швидко наказала Генрієта. — І портативний рентгенограф. — Вона й пропрацювала в реанімації цілих три роки, але й досі стискалося серце, коли сюди привозили дітлахів.

Спокійно, казала вона собі, дивлячись на монітор. Пульс 130, тиск 80/60.

Справи в хлопця були кепські.

— Це син сенатора Шепарда. — Доші підкотила кисневий бак до голови пацієнта. — А той інший, якого Оззі повіз на томограф, — син швейцарського посла.

— Як його звати?

Доші зазирнула в картку.

— Девід. Девід Шепард.

Генрієта знову подивилась на понівечене тіло Девіда Шепарда й спохмурніла.

— Схоже, пошкоджена грудна клітка, зламана ключиця, опущена легеня...

Доші вправно вставила пластикову кисневу трубку хлопцеві в трахею.

— Інші приходили до тями кілька разів, а цей весь час непритомний.

З тонометра знову зі свистом вийшло повітря. Генрієта глянула на монітор. Тиск у малого швидко падав.

От чорт.

Генеральний секретар Альберто Ортеґа закінчив промову, й зала вибухнула оплесками. З усмішкою Ортеґа протиснувся крізь натовп дипломатів, потискаючи руки та приймаючи привітання з нагоди ухвалення поправки до Конвенції про рабство, уперше підписаної в Женеві 1926 року. Його погляд блукав залою й нарешті зупинився на знайомій постаті аташе.

Вираз обличчя в Ортеґи не змінився, навіть коли Рікардо наблизився до нього й поклав йому в руку скручений папірець.