Читати книгу - "Випробування вогнем"

Спокійний сон. Туманні сутінки. Тепло. Фізичне сяйво. Майже політ.

Світ наче танув. Відчуття притупилися, зробилося приємно. Темрява навіть заспокоювала. Томас поринув у сон.

Він зовсім маленький. Чотири роки? П’ять? Він лежить у ліжку, натягнувши ковдру аж до підборіддя.

Поруч, поклавши руки на коліна, сидить жінка. У неї довге каштанове волосся, на обличчі читаються перші ознаки старіння. В очах видно смуток. Томас знає це, хоча вона силкується приховати смуток за усмішкою.

Томас хоче заговорити, поставити запитання. Але не може. Він-бо насправді не тут. Він бачить оце все з невідомого далекого місця, про яке й сам майже нічого не знає. Жінка заговорює, і Томас відчуває збентеження: голос її водночас солодкий і сердитий.

— Не знаю, чому вибрали саме тебе, але одне я знаю напевне. Ти особливий. Ніколи про це не забувай. І не забувай, як сильно… — голос її надламується, по щоках котяться сльози, — не забувай, як сильно я тебе люблю.

Хлопчик відповідає, але насправді це не Томас говорить. Хоча це таки він. А слова геть незрозумілі.

— А ти збожеволієш, мамусю, як оті всі люди в телевізорі? Як… тато?

Жінка занурює пальці в його волосся. Жінка? Ні, так не можна її називати. Це його мати. Його… мамуся.

— Не хвилюйся, любий, — відповідає вона. — Ти цього не побачиш.

Посмішка її зникає.

Сон поглинає чорнота, залишаючи Томаса у порожнечі, де нема нічого, окрім його власних думок. Невже то новий спогад виплив із провалля амнезії? Чи й справді Томас бачив свою матір? Щось там говорилося про батькове божевілля… Глибоко в душі гострою скабкою засів біль, і Томас поквапився пірнути назад у забуття.

Пізніше — наскільки пізніше, Томас сказати не міг, — Тереза знову заговорила до нього:

«Томе, щось негаразд».

Отак усе й почалося. Томас почув оці три слова наче з протилежного кінця гамірного тунелю. Сон був в’язкий, густий і липучий, він не відпускав. Томас наче й тямив усе, однак повернутися на світ йому не давала втома. Він ніяк не міг прокинутися.

«Томасе!»

Тереза вже кричала. А голові аж заторохтіло. Томас відчув перший укол страху, але вирішив, що все це йому сниться. Так, сниться. Вони в безпеці, нема чого хвилюватися. Так, то був просто сон. Терезі ніщо не загрожує, і нікому з хлопців теж. Він знову розслабився і потрапив у полон дрімоти.

У свідомість прорвалися інші звуки. Удари. Брязкіт металу. Якийсь гуркіт. Хлоп’ячі крики. Ще якесь відлуння криків, далеке та приглушене. Аж ось крики стають більше схожими на зойки. На жахливі болісні зойки. Однак вони й досі далекі-далекі. Так наче Томас лежить у коконі з темного оксамиту.

Нарешті щось вирвало його з приємного сну. Щось було не так. Тереза гукала його, казала: щось негаразд! Томас боровся зі сном, який поглинув його, причавлюючи своєю вагою.

«Прокидайся! — гаркнув сам на себе Томас. — Прокидайся!»

Чогось бракувало. Ось мить тому воно ще було — а вже немає. Наче з тіла вийняли важливий орган.

Тереза! Вона пропала.

«Терезо! — подумки крикнув він. — Терезо! Ти тут?»

Жодної реакції, і зникло тепле відчуття її присутності. Томас ще раз її покликав, водночас продовжуючи боротися зі сном.

Нарешті нахлинула реальність, змиваючи темряву. Охоплений жахом, Томас розплющив очі й різко сів на ліжку, потім зістрибнув на підлогу. Роззирнувся.

Навколо панувало божевілля.

Глейдери з криками гасали кімнатою. А повітря виповнювали дикі, страшні, моторошні зойки, наче передсмертне виття катованих тварин. Казан, блідий з обличчя, тицяв пальцем у вікно. Ньют і Мінхо мчали до дверей. Вінстон від страху руками затулив прищаве обличчя, мов навіч побачив пожирача плоті — зомбі. Інші хлопці, штовхаючись, визирали у вікна, втім, намагаючись триматися від них подалі. А Томас раптом зрозумів, що майже не знає імен з двадцятки хлопців, що вижили в Лабіринті,— не надто доречна думка посеред цього хаосу.

Вловивши краєм ока рух, Томас обернувся до стіни подивитися. Від побаченого оте відчуття спокою і безпеки, яке охопило його після вчорашньої розмови з Терезою, випарувалося. Як узагалі воно могло народитися у тому світі, в якому опинився Томас?

За три фути від ліжка Томас побачив завішене строкатими фіранками вікно, за яким палало сліпуче-яскраве світло. Шибка була розбита, і великі осколки затрималися на сталевих перехрещених ґратах. З того боку стояв чоловік, чіпляючись за пруття ґрат закривавленими руками. Очі вирячені й налиті кров’ю, божевільні. На обгорілій, тонкій шкірі обличчя — струпи і виразки. Волосся немає — тільки пучки, подібні до зеленавого моху. На правій щоці — жахливий поріз; у цій запаленій рані виднілися зуби. З підборіддя звисають нитки рожевої слини.

— Я псих! — заверещав цей ходячий жах. — Я клятий псих!

А