Читати книгу - "Вовкулаки не пройдуть"

А пошта насправді не зачинена, а в конторі ніхто до телефону не просився, а подзвонити треба, щоби спитати, чи це правда, що в районі на гастролях Вірка Сердючка. А як собі до хати телефона провести чи теж мобілку купити, так одразу: ой, ми ж люди бідні! А на ту ж Сердючку навіть до Києва змотатися, так гроші є.

Один поговорить, другий… не встигла озирнутися, як посадили мені весь акумулятор і виговорили всю карточку. До куми дзвонити - а дзуськи! Тоді я запасний заховала, а всім, хто з’являвся показувала телефон із порожнім:

- Ось, бачите, зіпсували мені батарейку, а нову купувати - в область треба їхати. Коли ще я зберуся!

Але я щось відволіклася від головного. А головне - які в нашому селі історії трапляються - куди тим мексиканським серіалам.

Ой, гоп, та помалу,

Та й пошила штани з валу.

Та й пошила, та й наділа -

Кажуть люди, що до діла.

(приспівка до танцю).

Кожного вечора я зазирала до сажу, як там мої свинтуси. Кабан Коханий, здоровенний кнуряка з закрученими догори іклами, схожий більше на дикого вепра, ніж на одомашненого продовжувача роду свинячого, перед сном обтирав боки об загородку. Видати, добряче йому свербіло, бо кора з неошкурених соснових жердин летіла в усі боки.

Я простягала руку і чухала Коханому, де свербить. Він мружив очі, тихо рохкав і зручніше підставляв бока. Я проходилася пальцями поміж довгої чорної щетини, а коли тяглася до крану - напустити в поїлки свіжої водички, Коханий смикався до мене і обурено басив: мовляв, ти куди? Чухай ще!

Хто би повірив, що з того манісінького поросятка, котре бігало за мною по двору, як цуценя, штовхало п’ятачком у ноги і підставляло бока, щоб я почухала, виросте отакий от гевал, якого бояться не лише сусідські пси, а й самі сусіди.

Власне, вся наша свиноферма почалася з Коханого. Спершу жили ми, якщо це можна назвати словом “жили”, у місті. Установі, в якій ми з Павлом служили після сільгоспакадемії, ось-ось жаба мала циці дати. Ми ще з’являлися на роботу, але за неї вже ніхто не платив. Цілими днями сиділи, чекали чи то реорганізації, чи то ліквідації, аж зрештою збагнули: треба тікати. Соціалізм закінчився. Тобто - наш бронепоїзд на запасній путі ще стоїть, але рейки з-під коліс уже розікрали.

Отут я й одержала від родичів спадщину в рідному селі. Отих самих Великих Колодах. Хата з великим хлівом, городом, колодязем, садком, подвір’ям, а по подвір’ю бігає маленький кабанчик. Як обізвали його мої діти, Хрюнька.

Чоловік придивився до Хрюньки і радісно сказав:

- Слухай, він же не простий, а породистий!

- Невже? У нього що - сало смачніше?

- От не знаєш - не кепкуй. Це ж дюрок! Такий кабан до чотирьох центнерів набирає, як правильно годувати! Тож з оцього пуцьвірінка ще й яка користь може бути. А що як ми з тобою взагалі тут залишимось і заведемо свиноферму?

- А як же твоя обіцянка?

- Яка? Я тобі багато обіцянок давав. Але ж і виконував!

- Обіцянка щодо того, що я в тебе ніколи не тягатиму тачки з гноєм.

Було колись, це як у місті жили. Пішла на базар, а тут дядько причепився:

- Женщина! Купіть цибулі! Гляньте, яка цибуля!

- По-перше, кажу, я не женщина, а жінка. По-друге, цибуля як цибуля, нічого особливого. А по-третє, я вже й так навантажилася, а мені чоловік не дозволяє важкого до рук брати.

Сказала це просто так, аби він відчепився. Але дядько наприндився і гордо заявив:

- А от моя жінка вдома тачки з гноєм тягає - і нічого!

І нічого? Ну, буде тобі зараз нічого!

- То що я вам скажу: вам із дружиною, звичайно, повезло. А їй з вами - ні! Це як же воно виходить: ви тут у холодочку цибулею приторговуєте, а вона там у спеку тачки з гноєм тягає? А потім що? Дітей родити ви за неї будете?

- Так а як же? Коли треба?…

- Треба - то самі й тягайте, чоловік ви чи пиндюрочка? А на базар її пошліть, а поперек городу раком самі стійте.

- Та-а-а… жінки у торгівлі не дуже розбираються.

- Авжеж! Зараз! Жінка якраз краще грішми розпорядиться. І, між іншим, не проп’є!

Переповіла я вдома Павлові цю розмову, він разом зі мною посміявся, а потім сказав:

- Я тобі обіцяю: ти у мене ніколи тачок із гноєм не тягатимеш!

Але ж це було задовго до того, як ми надумали в село перебиратися.

Павло