Читати книгу - "Тихий Дін"

Прокопова дружина померла ввечорі того ж дня. Неча ову дитину, зглянувшись, узяла баба, Прокопова мати.

Дитину обклали пареним ґрисом, поїли кобилячим молоком, і за місяць, переконавшись в тому, що смугляве турку-вате хлоп'я виживе, понесли до церкви, охристили. Назвали по дідові Пантелеем. Прокіп повернувся з каторги через дванадцять років. Підстрижена руда з сивизною борода та руський одяг робили його чужим, неподібним до козака. Він узяв сина і почав господарювати.

Пантелей ріс зчорна-смаглявий, меткий. 'Скидався на матір обличчям та сухорлявою постаттю.

Одружив його Прокіп з козачкою — дочкою сусіди.

З того часу й пішла турецька кров зхрещуватись з козацькою. Звідси й повелись на хуторі горбоносі, дикувато:врод-ливі козаки Мелехови, а по-вуличному — турки.

Поховавши батька, в'ївся Пантелей у господарство: наново вкрив хату, прирізав до садиби з півдесятини гулящої землі, збудував нові повітки та комору під бляхою. Бляхар на хазяйське замовлення вирізав з окрайків пару бляшаних півнів, прибив їх на даху комори. Веселили вони Мелехівський двір безжурним своїм виглядом, надаючи йому вигляду довільного та заможного.

На схилі віку закремезнів Пантелей Прокопович: роздався вшир, трохи зігнувся, а все ж був поставний старий. Був сухий у кістках, кульгавий (за молодощів на імператорському огляді на гонах зламав ліву ногу), носив у лівім усі срібну півмісяцем сергу, до старости не злиняли на ньому вороної масти борода та волосся на голові, в гніві не тямився і, як видно, цим передчасно постарив свою, колись уродливу, а тепер геть обплутану павутинням зморщок огрядну дружину.

Старший, уже жонатий, син його, Петро нагадував матір: невеликий, кирпатий, в буйній березці пшеничного волосся, кароокий; а молодший Григорій в батька пішов: на півголови вищий за Петра, на шість років молодший, такий же, як у батька, вислий шулячий ніс, в трохи косих прорізах підсинені мигдалини гарячих очей, гострі плити вилиць, обтягнуті брунатною рум'януватою шкірою. Так само горбився Григорій, як і батько, навіть і в посмішці в обох було спільне, звірювате.

Докійка — батькова пестуха — довгорукий, окатий підліток, та Петрова дружина Дарка з малям, — от і вся Меле-хівська родина.

II.

Де-не-де на попелястому досвітньому небі мерехтіли зорі. З-під хмар віяв вітер. Понад Доном диба ходив туман і, роздягаючись по схилу крейдяної. гори, сповзав у яри сірою безголсвою гадюкою. Лівобережне наддіння, піски, яндоли, очеретяні хащі, ліс в росі — поломе.ніли буйною холодною загравою. За видноколом, не сходячи, томилося сонце.

В Мелехівськім курені перший відірвався від сну Пантелей Прокопович. Застібаючи на ходу комір хрестиком вишиваної сорочки, вийшов на ґанок. Затравіле подвір'я викладено росяним сріблом. Випустив на проулок худобу. Дарка в спідниці пробігла доїти корови. На литки білих босих її ніг молозивом бризкала роса, по траві через двір ліг димчастий прим'ятий слід. Пантелей Прокопович подивився, як випростується зім'ята Дарчиними ногами трава, пішов до світлиці.

На підвіконні відчиненого вікна змертвіло рожевіли пелюстки вишні, що відцвітала в садку. Григорій спав ницьма, кинувши навідліт руку.

— Грицьку, рибалити поїдеш?

— Чого ти? — пошепки спитав той і звісив з ліжка ноги.

— їдьмо, посидимо зорю.

Григорій, посапуючи, стягнув з жердки буденні шаравари, забрав їх у білі вовняні панчохи і довго натягав чирикх), виправляючи підвернутий зап'яток.

— А принаду матуня варила? — хрипко спитав він, виходячи з батьком у сіни.

— Варила. Йди до баркасу, я зараз.

Старий всипав у тикву розпареного запашного жита, по-хазяйськи позмітав на долоню розсипане долі зерно і, припадаючи на ліву ногу, пошкутильгав до узвозу. Григорій, наїжившись, сидів у баркасі.

— Куди правити?

— До Чорного яру. Спробуємо коло корчаги, де того разу сиділи.

Баркас, черкнувши кормою землю, осів у воді, відірвався від берегу. Бистрінь понесла його, похитуючи, намагаючись повернути боком. Григорій, не обгрібаючись, керував веслом.

— Гребни, чи що.

— А от на середину дістанемося.

Перетинаючи бистриню, баркас посунув до лівого берега. Від хутора наздоганяли їх лункі над водою переклики півнів. Черкаючи облавком чорний хрящуватий бік кручі понад водою, баркас причалив в улоговині. Сажнів за п'ять від берега піднімалися з води розкарячені гілляки затопленого берестка. Навколо нього коловертень ганяв руді жужми піни.

— Розмотуй, а я прив'яжу, — прошепотів до Григорія батько і сунув долоню в парну пащу тикви. Жито чітко бризнуло по воді, мов би хтось півголосом прошепотів — "шик"! Григорій нанизав на гачок набухле зерно, посміхнувся.

— Ловись, ловись, рибко, велика й мала.

Волосінь, упавши у воду кругами, напнулась струною і знову послабла. Григорій ногою притис кінець вудлища, поліз, намагаючись не ворухнутись, по кисет.

— Не буде, батьку, діла... місяць на ущербі.

— Сірники взяв?

— чЕге.

— Дай вогню.

Старий закурив, поглянув на сонце, що застрягло по той бік корчаги.

— Сазан, — він усяко бере. І на ущербі, буває, прихопиться.

— Чути, мільга наживку обсікає, — зідхнув Григорій.

Коло баркасу, хлюпнувши, відринула вода, і двоаршин-

ний, наче вилитий з червоної міді, сазан зі стогоном стрибнув 1

угору, двічі вдаривши по воді вигнутим лопушистим хвостом. Зернисті бризки засіяли баркас.

— Тепера чекай! — витер Пантелей Прокопович рукавом мокру бороду.

Обіч затопленого береста, поміж рукастого оголеного гілля вистрибнули враз два сазани; третій, поменше, вгвинчуючись у повітря, настирливо раз за разом бився над яром.

Григсфій нетерпляче жував розмоклий кінець самокрутки. Неясне сонце стало у півдуба. Пантелей Прокопович висипав усю принаду і, незадоволено зшиливши губи, тупо дивився на нерухомий кінець вудлища.

Григорій виплюнув недокурка, злісно простежив швидкий його літ. В душі він накладав батькові чортів за те, що збудив удосвіта, не дав виспатись. У роті від викуреного натщесерце тютюну