Читати книгу - "Говорить сьомий поверх"

залишилося. Тільки називали ми його не як-небудь грубо, а, навпаки, навіть дуже ласкаво: Паразитиком чи Паразитоньком. Наш чорний кіт не був знайомий з правилами вуличного руху — він завжди вистрибував із вагона на повному ходу. Я різко гальмував, бабуся штрафувала Паразита. Проте це на нього анітрішки не впливало, і він знову вистрибував на ходу, не розуміючи, що ризикує життям.

Так тривало доти, поки якось у неділю ми з мамою не поїхали в Хімки. Там я уперше побачив великі, здавалось, дуже поважні й неквапливі пароплави — й одразу захотів бути капітаном далекого плавання. Стільці розставлялися, як і раніше, але я вже залазив на перекинуту догори ніжками табуретку, поставивши її на обідній стіл. Це був капітанський місток. Паразит навіть у найсильніші шторми сміливо вистрибував за борт. А я з містка кидав йому надуту велосипедну камеру — це був рятувальний круг.

Та понад усе я мріяв поїхати кудись далеко-далеко, без мами, без тата, і взагалі без дорослих. Щоб ніхто не говорив мені, що пити воду з бачка небезпечно (а раптом недокипіла!), стояти біля відчиненого вікна ризиковано (раптом іскра від паровоза в око потрапить!), а переходити на ходу з вагона у вагон просто-таки смертельно. І щоб я міг, як Паразит, бігати і вистрибувати куди й коли захочу.

Минуло багато років… І ось нарешті моя мрія збулася! Я поїхав один, та ще й на поїзді, та ще й на все літо, і не кудись там на дачу, а далеко — в інше місто, до маминого тата, тобто до мого дідуся.

Правда, мама спробувала від самого початку все зіпсувати. Тільки-но увійшла у вагон, як одразу важко зітхнула, ніби у неї горе якесь скоїлося.

— Ось доводиться сина самого відправляти. Може, візьмете над ним шефство, товариші?

Біля вікна, спиною до дверей, стояв військовий. Він був невисокий на зріст, але такий широкоплечий, що заступав усе вікно, і ми спершу навіть не могли побачити бабусю, яка стояла на пероні й тихенько помахувала нам однією тільки долонею.

Почувши мамині слова, військовий обернувся, і я побачив, що це підполковник-артилерист. Підполковник глянув на мене так пильно, що мені одразу захотілося поправити пояс і пригладити чуба.

— А чого над ним шефствувати? — здивувався він. — Дорослий, цілком самостійний хлопець!

«Яка чудова людина! — подумав я. — Справжній бойовий офіцер! Ось, мабуть, зараз скаже: „Та я в його роки…“» Але підполковник нічого про себе «в мої роки» не згадав, а знову одвернувся до вікна.

І одразу я зрозумів, що не самі лише хороші й свідомі люди на світі живуть.

На нижній полиці напівлежала товста-претовста, або, як то кажуть, огрядна жінка, з блідим, вельми жалісливим обличчям. Але я вже помітив: бувають такі жалісливі люди, на яких тільки-но глянеш — умить не захочеться, щоб вони тебе жаліли чи робили тобі щось добре. Жінка лежала з таким виглядом, ніби увесь вагон був її власною квартирою і вона дуже-дуже давно живе у цій квартирі. А навколо було повно всілякої їжі, загорнутої у папір і засунутої у баночки, як у нас на кухні перед Новим роком.

У куточку сидів хлопчик з точнісінько таким же блідим і жалісливим обличчям, тільки дуже худенький. На голові в нього була безкозирка з написом «Витязь». А ноги його були накриті пледом, на якому у страшних позах завмерли величезні жовті леви.

Огрядна жінка — її звали Ангеліна Семенівна — підвелася і схопила маму за руку:

— Ой, чоловіки цього не розуміють! Звичайно, я нагляну за дитиною! (Так просто й сказала: «за дитиною»!) Я його познайомлю зі своїм Веником.

Я подумав: «Бувають же такі імена: Веник!.. Мало не Віник! Ще б мітлою назвали!» — і засміявся.

— От бачите, який він задоволений! — вигукнула Ангеліна Семенівна. — Мене всі діти люблять, просто обожнюють!

Підполковник відвернувся од вікна і здивовано глянув на мене, ніби хотів запитати: «Невже ви й справді так її любите?» За всіх дітей я відповідати не міг, але мені особисто Ангеліна Семенівна не дуже сподобалася. І взагалі я не розумів, як можна про самого себе сказати: «Мене всі обожнюють».

Виявилося, що Ангеліна Семенівна і Веник також їхали у Білогорськ, але якимось «диким способом». Що це означає, я тоді не зрозумів. Мені одразу пригадалася школа і наш математик Герасим Кузьмич, який часто нам говорив: «Задача проста, а ви розв'язуєте її якимось диким способом».

— Ми — дикуни! — сказала Ангеліна Семенівна. — А це, — вона ніжно нахилилася до Веника, — мій маленький дикунчик. Хочу залити його сметаною і молоком.

Я уявив собі, як блідий «витязь», на ймення Веник, борсається у сметані й молоці, пускаючи білі жирні пузирі. Я знову засміявся.

— Ви залишаєте свого сина у чудовому настрої, — заявила Ангеліна Семенівна. — Він серед рідних людей!

Але мама перед тим, як іти, все-таки звернулася до підполковника:

— Ви теж нагляньте, будь ласка, за моїм Сашком. Гаразд?

Підполковник кивнув — і мама перестала сутулитися, ніби у неї гора з плечей звалилась.

Потім вона побажала усім щасливої дороги, поцілувала мене й пішла на перон, до бабусі.

На пероні мама склала долоні рупором і гукнула:

— Не забудь про найголовніше! Не забудь!..

І насварилася на мене пальцем. Підполковник, який теж дивився у вікно, звичайно, нічого не розумів.

А я все зрозумів — і в мене враз зіпсувався настрій.

ЯК Я ВЛІТКУ ДВІЙКУ ОДЕРЖАВ

Тільки-но поїзд рушив, Ангеліна Семенівна одразу ж почала «шефствувати» наді мною.

Перш за все вона попросила, щоб я поступився