Читати книгу - "Скарб Солоного лиману"

Хоч би яка халепа сталася в нащому сьомому класі, звинуватять у ній обов´язково нас. Ну, приміром, у когось під партою закумкає жаба, заскавчить песенятко або звідкілясь випурхне горобець — винен лише я або мій найліпший друг Ігор. Хоча ми частенько ні про що сном-духом не відаємо. Щоправда, не завжди.

У зимову хурделицю поспішаєш, бува, до школи, гульк — під парканом якась пташина ледь ворушиться: замерзає бідолашна. Куди її? Звісно — у кишеню. А у потерпілої хоч би тобі крихітка терпіння була. Ледве прочуняє, відразу ж пручатися починає. Притримуєш її у кишені, притримуєш — терпи, мовляв, до дзвоника, а вона вже й клюється, а то, дивись, писне, а ще гірше — випурхне з кишені. Пташині що — у кватирку і на волю, а мені двійки! Та що поробиш? Терплю!

Але цього разу вже ніхто нічого не скаже, бо всі бачили, як того вересневого ранку у відкрите вікно до нашого класу залетіло якесь руде створіння. Відразу навіть не можна було роздивитися, що то таке.

Невідома істота зробила над нашими головами чудове коло і рішуче спікірувала на Ігоревого «бізона» — рудий пошарпаний ранець із телячої шкіри. Від несподіванки клас завмер, а у мене аж подих перехопило: поруч, тільки руку простягни, сидів великий-превеликий з товстезним черевцем метелик. На його брунатно-жовтій спині чітко вирізнявся малюнок — череп і схрещені кістки. Я одразу впізнав гостя.

— Мертва голова!!! — заволав я і вже підняв був руку, щоб схопити здобич, коли метелик — пурх, тільки його й бачили…

Наш класний керівник, учитель зоології Іван Дем´янович, на уроці якого трапилася ця пригода, зняв окуляри й почав їх ретельно витирати.

— Сергій не помилився, — нарешті сказав він, — наш клас справді відвідав рідкісний представник фауни, дуже цікава комаха, метелик мертва голова. Діти, мене дивує одне: як він потрапив до нас? Відомо, що цього метелика завжди приваблює медовий дух, а от якраз медом, на мою думку, в нашому класі й не пахне. А втім, — учитель спритно почепив окуляри на перенісся і уважно подивився на Ігоря. — Принеси, Ігоре, твій ранець, — попросив він його.

Мій товариш примостив на краєчку вчительського столу свого «бізона», а сам виструнчився, чекаючи, що буде далі.

— Чесно признавайся, хлопче, що тримаєш отутечки, — учитель поплескав рукою по підозріло опуклому боці ранця.

— Ні-і-чого такого, — пересмикнув плечима Ігор. — Ну, зошити, підручники, різні коробочки для колекцій та ще книжка «Медоноси». В бібліотеці взяв для свого дідуся. Він пасічник.

— Більше нічого?

— Ні-і-і, — якось невпевнено протягнув Ігор.

— Мене все ж дивує, чому саме до тебе завітав наш гість? — допитувався учитель.

— А мене зовсім не дивує, Іване Дем´яновичу. Познайомитись прилетів, — не змигнувши оком, відповів Ігор, — я ж юннат, і в моєму ранці книжка про запашні квіти. Не сяде ж метелик на портфель Валька, — кивнув він на сусідню парту, — там у нього нічого цікавого для метелика немає.

Що не кажи, а мій друг умів викрутитися…

Коли Ігор уже сидів за партою, Іван Дем´янович продовжив розповідь про нашого гостя.

— Мертва голова — цікава комаха. Це один із найбільших метеликів Європи. Він сильний, витривалий. Вітер ніколи не жене його, як падолист. До того ж комаха завжди знає, за чим і куди летить, відчуває поживу за кількасот метрів. Дуже полюбляє мед, притулку шукає у дупластих деревах, де навколо багато рослин із родини пасльонових. Додам іще таке: ця нічна комаха — бажаний експонат для нашої зоологічної колекції.

Ой, не знав-не відав наш класний керівник, як він своєю промовою підлив масла у вогонь: мене охопило невідчепне бажання заволодіти таємничим метеликом. Саме тоді я твердо вирішив піймати мертву голову. Рішення моє було тверде й невідступне. Зрозуміло, я ладен був одразу ж помчати слідом за крилатим красенем, але куди…

Свою розповідь про те, як ми наступного літа ловили метелика, про пригоди на Солоному лимані розпочну з мого друга Ігоря Рваника. Так він записаний у класному журналі, а насправді ми звемо його Ірвиком — коротко і ясно! Вчителі про нього кажуть: «Типовий акселерат». Справді, в Ірвика все довге — шия, руки, ноги, неначе якась невідома сила повсякчас тягне його вгору. Лиш обличчя кругленьке, рум´яне, як млинець.

Усі учні нашої школи, починаючи від малечі-першокласників, хизуються новенькими портфелями, блискучими застібками — «змійками», лише мій друг, незграбно вимахуючи довжелезними руками, носить за спиною свого пошарпаного «бізона». Щоправда, його волохатий