Читати книгу - "Ваше ім'я, майоре?"

Вони довго стояли в обіймах один одного, схвильовані, зворушені. Потім потекли й потекли спогади, вони розбудили в пам’яті побратимів усе, що, здавалося, стерлося вже довголіттям.

Степан Іванович розповів багато такого, чого Петро Карпович не знав.

А шляхи-дороги, якими доля кидала Шаповала, хвилювали садовода.

На прощання Малюк похвалився Степанові Івановичу, що взявся писати книгу.

— Робота, Степане Івановичу, виявилася нелегкою. Але, — зітхнув полегшено, — наближається вже до кінця. Сьогоднішня наша зустріч, побратиме, й буде її прологом…

Незвично для півдня України лютував січень; шугали в голім степу холодні, колючі вітри; сніговиці вкривали білим саваном знівечену чужинцями, печальну землю. Часом здіймалися такі хуртовини, що н світа білого не видно.

Раніше тут молилися на такі завірюхи — хліб же буде, благодать падає з неба на спраглу землю. А в лихоліття, здавалося, людям зовсім байдуже до тих опадів. Холодно й тривожно на душі. Куди не глянь — брудні сліди загарбників; на центральній площі Приморська з’явилася шибениця; молоде покоління, яке знало про те знаряддя смерті тільки з книжок та з розповідей літніх людей, злякано дивилося на новацію; за містом, там, де ще недавно була МТС, тепер концтабір. Серед білого дня жандарми розстріляли двадцять п’ять заложників за те, що десь зникли сержант і двоє рядових з німецької міської комендатури. Після тієї події вулиці міста стали патрулювати групи автоматників— по чотири — п’ять у кожній…

Поступово погода змінилася, вітер послабшав, снігопаддя припинилося. І саме тоді, десь о десятій ранку, на бульварі Приморська з’явився спортивно підтягнутий молодик у формі штурмбанфюрера СС.

З моря тягнуло пронизливим холодом. «Зайти, може, в ресторан? Там, либонь, є і чим погрітися й чим закусити». І в ту ж мить помітив: до ресторану заходять кілька офіцерів. Штурмбанфюрер зупинився. — А що коли там есесівці?

Він глянув на наручного годинника, наче боявся спізнитися на побачення, й попрямував далі тополевою алеєю приморського бульвару. Адже ніхто не знає, яким чином він, журналіст з армійської газети «Смерть фашизму!», Петро Малюк, опинився в окупованому німцями Приморську під ім’ям штурмбанфюрера Ганса Шефера.

На бульварі з’явилася вродлива молода жінка з кошиком квітів. Звідки це диво? У такий час? Жінка зупинилася біля лавочки під старезним гіллястим дубом.

У легенькому пальтечку, гумових ботиках, вона постукувала ногами й раз у раз потирала закоцюблі пальці рук.

Офіцер, побачивши жінку, прискорив ходу — це ж перша людина, з якою він зустрівся в цьому місті й, може, йому пощастить поговорити з нею.

Розправляючи в кошику квіти, жінка крадькома поглядала на офіцера, який щойно підійшов; вона злякалася блакитноокого фашиста з короткими рудими вусами. «Чому він так підозріло дивиться на неї своїми бульками?»

А офіцер напружував пам’ять: де ж він бачився з цією молодичкою? Великі чорні очі, кирпатий носик, малесенька родимка між бровами…

І раптом згадав: Ольга! Так, він не помиляється — це рідна сестра його найближчого друга Грицька Кропиви! Як же змінилася вона, змарніла!

«Здрастуйте, Ольго!» хотів сказати їй, адже така приємні несподіваність: Ольга Кропива може стати йому в пригоді. Та вчасно схаменувся, заціпив рота й відвернув погляд, бо хтозна, як вона реагуватиме.

Так, це справді Ольга. Років п’ять тому вона закінчила театральну студію і після того грала в театрі музичної комедії. Останній раз він бачився з нею в Києві місяців за два до війни. Знав, що вона захворіла на легені й поїхала до санаторію в Приморськ, де мешкає сестра її матері Дарина Петрівна. І оце так зустрілися.

Малюк відчував: треба якось почати розмову. Він посміхнувся, провів пальцями по ніжних пелюстках нарцисів, тюльпанів.

— Гут! Зер гут! Ошен красивай! Ну, давай, фройлен, продавайт немножко, айн-цвай…

Йому, звичайно, було не до квітів, він хотів лише, аби вона заговорила до нього, щоб самому включитися в розмову.

Вона все мовчала. Можливо, подумав Малюк, Ольга на когось чекає зі своїми квітами, хтось, напевне, замовив їй. Він ще раз глянув на неї проникливо й почав, навмисне плутаючи російські слова з німецькими:

— Я ошен просіт, фройлен, продавайт, бітте, одін! — підняв вказівного пальця.

Ольга не чекала такої чемності від офіцера-окупанта, бо вже добре знала їх. А цей… «Якийсь дивний есесівець», — вона знизала плечима і поквапливо обернулася. Погляди їхні зустрілися. Він стояв перед нею в чорній шинелі, туго затягнутий поясом, з портупеєю через плече. З-під козирка картуза вибивалися пасма русявого волосся. А на високому наголовнику — хижак з розпростертими крилами. Фашист! Але чому ж посміхається так лагідно?

Однак їй треба швидше від нього позбавитись, і вона, посміхнувшись, сказала:

— Прошу, пане офіцер, вибирайте самі. — Показала рукою на кошик.

— Найн, — покрутив офіцер головою, — я просіт, чтоб фройлен вибірал.

Ольга ніяково повела бровами, вибрала три квіточки, обгорнула аркушиком паперу й подала йому.

— Яка принадність, — подумав офіцер, доторкнувшись губами до пелюстків квітів, потім вийняв з кишені мундира стільки рейхсмарок, що за них можна купити не один кошик квітів, і віддав жінці. Хотів щось спитати, та запнувся на півслові, бо наближався військовий патруль. Ризикувати ні до чого. Він узяв під козирок, цокнув каблуками й ледь помітно підморгнув.

Ольга зовсім розгубилася. А він посміхнувся самими очима й тихо, щоб чула тільки вона, чітко сказав уже рідною мовою:

— До скорого побачення! — швидко по-військовому обернувся й пішов геть.