Читати книгу - "Така далека подорож Чамхаба, Василь Павлович Бережний"

- Ходiмо прогуляємось, - враз посерйознiшала Анжела.

Аж до заходу сонця блукали вони по алеях Спортивного острова. Говорили про що завгодно, здебiльшого про всякi дрiбницi, лише не про електронний архiв, полишили цю тему пiдсвiдомостi.

Купалися, стрибали з вишки. Чамхаб захоплювався Анжелиними траєкторiями, - вона плавно, нiби в невагомостi, летiла, простягнувши вперед руки, i, здавалося, якби забажала, то линула б отак понад хвилями аж до самiсiнького обрiю, де вже здiймалась кармiнна стiна. В нього так не виходило - плюхався в воду важко, як металевий злиток, а, виринувши, довго пирхав, неначе той морж. Анжела ще не смiялася так, вiдколи вони познайомились.

- Ану ще! Ще один стрибок!

I вiн знову пiдiймався на вишку, падав сторч головою, а, виринувши, пирхав ще дужче. Гралися, немов пiдлiтки.

Вiдпочиваючи на водi, Анжела переверталася горiлиць, розкидала руки хрестом i заплющувала очi. Потiм казала, що, погойдуючись на хвилях в такiй позi, вона поступово втрачає почуття верха й низу, i їй починає здаватися, що вона летить у космiчному просторi, падає й падає помiж планетами й сонцями.

- Так можна i втонути, - обiзвався Чамхаб.

- Можливо, - погодилась Анжела. - Та я вловлюю момент, розплющую очi, i все минає. А в тебе з'являлося таке вiдчуття в космосi?

Чамхаб замислився.

- Коли сидiв за пультом, було. З'єднуєшся з кораблем в одно цiле, вiдчуваєш його гiгантське металеве тiло, як своє... Кнопка, на яку лiг палець, сполучає твою нервову систему з електронними "нервами" агрегатiв, i їх можна вiдчувати, як внутрiшнi органи. Цiкаво?

- Цiкаво, але страшно: людина зростається з машиною...

- Страхи цi перебiльшенi. Людина завжди залишається людиною.

- Будемо сподiватися.

Вечеряти в кафе Анжела не схотiла, натомiсть запросила до себе. Вiн, звичайно, був дуже радий i не приховував цього. Перспектива iнтимної обстановки викликала в нього п'янку млость.

Анжелинi батьки мешкали в невеликiй, скромно умебльованiй квартирi на другому поверсi. Стiл накрили на верандi, до якої заглядали молодi клени при свiтлi їхнє листя видавалося ще зеленiшим. "Космiчний сирота", як i слiд було сподiватися, був у центрi уваги. Особливо опiкувалася ним Анжелина мама - ще молода, балакуча жiнка з лагiдним обличчям. Батько - високий, худорлявий чоловiк, один з операторiв автоматичної пiдземної фабрики, яка виробляє взуття, - неквапливий у розмовi, стриманий у рухах. Але з того, як вiн час вiд часу поглядав на Чамхаба, помiтно було, що ставиться до космонавта з повагою й теплотою.

Чамхабовi приємно було в їхньому товариствi, та - нiде правди дiти,коли вечеря скiнчилася, вiн зрадiв, що нарештi лишається вiч-на-вiч iз своєю нареченою. Покохав дiвчину до самозабуття, й посидiти з нею, взявши її руку в свою, було для нього справжнiм блаженством. Звучала нiжна мелодiя - та чи вiн слухав її? Сидiв як заворожений, геть забувши про все. Анжела нагадала:

- То як ти вирiшив?

- Завтра вiзьмемо шлюб, - мрiйливо обiзвався Чамхаб. - Повiр, що далi...

- Я не про те, - засмiялась Анжела. - Електронного павука забув?

- А... - Вiн наче прокинувся зi сну. - Павука? Як ти скажеш, так i зроблю.

Лагiдним жестом вона вiдкинула йому бiлявого чуба.

- Менi здається, що... це навiть цiкаво.

- Може, й цiкаво. - Чамхаб вибачливо усмiхнувся. - Мозок людини - це своєрiдний космос... Та в мене на думцi... Я таки доб'юся - ми туди ще полетимо! Ну, що ж, вирiшено: завтра пiду. Тiльки... тiльки обiцяй, що пiсля того ми одружимось... не вiдкладаючи. Згода?

- Авжеж, дурненький! - засмiялась Анжела й грайливо торкнула його носа.

Хотiв поцiлувати, але вона встигла вiдхилитись. Обличчя їй зашарiлося.

- Ой, що ти... Прошу, заспокойся.

Чамхаб пiдвiвся й почав ходити по кiмнатi, засунувши руки в кишенi штанiв. Дiвчина трохи злякано стежила за ним поглядом, просила заспокоїтись i сiсти.

- Хiба можна бути спокiйним коло тебе? - Якось наче аж сердито поглянув на неї. Ех, схопити б її на руки...

- А скiльки продовжуватиметься ця процедура? - спитала, виходячи на веранду.

- Що? - стрепенувся Чамхаб. - А... не знаю.

Постояли на верандi, дослухаючись до шелесту листя.

- Ну, добре, - порушила мовчанку Анжела. - Я туди подзвоню. I обов'язково зустрiну, коли ти виходитимеш.

Зненацька обхопив її голову долонями. Дiвчина не встигла й скрикнути, як вiн поцiлував її в губи.

II

Пiсля гiпнотичного сеансу Чамхабовi надiли на голову щось справдi схоже на срiбного павука - мнемоскоп. Напiвлежачи в спецiально пристосованому для нього лiжку, космонавт знову переживав свою останню подорож. Пам'ять розгортала дивовижно чiткi картини - усе було, як наяву. Хоча й не зовсiм: пережитi сцени й ситуацiї з'являлися водночас. В коротку мить вмiщалися яскраво висвiтленi подiї одного дня чи цiлого мiсяця - в залежностi вiд того, яка була насиченiсть фактами. Полiт "Енея" продовжувався майже десять рокiв, а електронний "павук" знiмав карби пам'ятi всього за кiлька годин. Правда, мнемоскоп старанно "просiвав" здобуту iнформацiю, й на магнiтну котушку осiдало тiльки суттєве.

Звичайно, Чамхаб нiчого цього не вiдчував. Як тiльки апарат ввiмкнули, вiн одразу ж усвiдомив себе на космiчному кораблi. Сидiв за великим сегментом пульта керування, невiдривно дивлячись на матовий екран.

Далеке чуже сонце вже показувало свiй диск. В його промiннi можна помiтити окремi пилинки - планетна сiм'я. З кожним днем i сонце, i планети бiльшають, ростуть.

Астрофiзик їв показує фотографiї системи, зробленi крiзь рiзнi фiльтри, повiдомляє параметри, дає характеристики:

- Зiрка - пiвтори сонячнi маси, чотирнадцять планет, розмiри їх пiдлягають закономiрностi, вiдкритiй у нас*. Орбiти майже не виходять з площини еклiптики.

______________ * Тобто об'єм планет до сьомої зростає, а далi зменшується.

- Астероїди? Комети?

- Не помiчено.- їв розводить руками, нiби пробачається, що в цiй планетнiй системi немає нi астероїдiв, нi комет.

Бортiнженер Фамен усмiхається:

- Значить, не було запроектовано.

Чамхаб просить його сiсти до комп'ютера i