Читати книгу - "Суперклей Христофора Тюлькiна, або «Вас викрито — здавайтесь!», Анатолій Григорович Костецький"

— Чудово! — вигукнула Лукерія Луківна і на радощах, що в неї такий мудрий чоловік, дзвінко цмокнула його в колючу щоку.

Так вони й зробили перед тим, як піти на роботу.

А наступного ранку Сидір Силович, тільки-но прокинувся й вийшов на кухню, щоб поставити чайник, — так і закляк із розкритим від позіху ротом: від шафи з «Побутовою хімією» бігла тоненька смужка білого прального порошку і зникала за порогом!

Сидір Силович, тамуючи подих, поманив пальцем дружину, й вони навшпиньки подалися по сліду.

Біла смужечка вивела їх у садок, повілася трохи поміж деревами й сховалася під дверима старого сараї, що стояв у глибині саду, за будинком.

Цим сараєм вони не користувалися вже років чотири — від останнього ремонту в хаті. Тоді в сарай позносили всякий домашній непотріб, котрого виявляється завжди багато в час ремонту, і замкнули сарай на важезний замок. Сидір Силович, якщо бути відвертим, навіть не пам'ятав, куди подів від нього ключ.

І от зараз вони з дружиною стояли перед дверима сараю та спантеличено переводили погляди з тоненької цівки порошку на важкий іржавий замок.

Постоявши так кілька довгих хвилин і почухавши досхочу потилицю, Сидір Силович нарешті відважно ступив уперед, узявся за дверну ручку — і відскочив від несподіванки! Замок тихенько клацнув і впав на траву, а двері з ледь чутним рипом розчинилися, відкриваючи таємничу напівтемряву…

У цей час учень третього «А» класу Христофор Тюлькін сидів на уроках і гірко розмірковував, що ж йому сьогодні робити.

Річ у тім, що його ось уже місяць переслідував здоровило-восьмикласник на прізвисько Бевзь. Він мешкав на тій же вулиці, що й Христофор, і вважався грозою всього кварталу.

Бевзь таки справді був здоровилом, особливо в порівнянні з худеньким, тендітним і капловухим Христофором, окуляри якого весь час сповзали з його малесенького, наче кнопочка, носа. Бевзь був не по літах високий, вищий на дві голови за Тюлькіна, мав довжелезні, наче в мавпи, руки, на яких буграми проступали м'язи. Та й взагалі, його зовнішній вигляд справляв гнітюче враження на всіх навколишніх хлопців.

Христофор Тюлькін якось порівняв Бевзя з неандертальцем. І хоч Бевзь і гадки не мав, що це за один, він образився, — тож Христофор мав чудову нагоду пересвідчитись на власному досвіді, наскільки важкі у Бевзя кулаки.

Добре, коли б оцим і скінчилося. Та Бевзь був не з тих, хто легко вибачає образи. Відтоді для Христофора, як і для багатьох інших хлопців їхнього кварталу, він запровадив данину: щомісяця, у перший понеділок, Тюлькін мусив приносити Бевзю карбованця.

Таким вовкулакою Бевзь зробився лише рік тому, а чому — не міг ніхто пояснити. Досі він був цілком нормальним хлопцем: любив, як і всі, поганяти м'яча, поборюкатися під час перерви, ну, залізти до когось у сад… Але ж усе це були, так би мовити, невинні пустощі. Та рік тому Бевзя наче підмінили. Якщо колись він міг навіть заступитися за малюка, то тепер лише загрожував меншим від себе, вимагаючи під різними приводами гроші, гроші й гроші! Хлопці здогадувалися, що тут не обійшлося без впливу Бевзевих приятелів, старших за нього. Але довести цього ніхто не міг.

Одного разу Христофор Тюлькін спробував був не сплатити данини: він давно мріяв про кишеньковий ліхтарик, і, щоб купити такий, йому не вистачало саме карбованця. Два дні Тюлькін непомітно прошивався додому, та на третій таки наскочив на Бевзя.

— Привіт, Тюля! — вигулькнув той із-за рогу. — А я за тобою стра-а-шенно скучив! — І Бевзь загрозливо вищирився.

Христофор зовсім не образився на «Тюлю». По-перше, спробуй образитись на Бевзя! А по-друге, він до такого звертання давно звик: так його величали майже всі приятелі й однокласники. Христофорові навіть подобалося, що його кличуть не на ім'я, а на прізвисько, бо він хронічно ненавидів своє власне, рідне, особисте ім'я відтоді, як навчився розмовляти. Такого імені він ні в кого й ніде не чув, хіба що у Христофора Колумба. Саме на його честь батьки і назвали сина, за що він трохи ображався на них і досі.

Може, він і пишався б своїм іменем, коли б не прізвище. Погодьтеся: ну хіба це сполучення — Христофор Тюлькін. Курям на сміх!

Саме через цю халепу Христофор іще з першого класу вирішив стати у майбутньому всесвітньовідомим ученим, щоб люди, почувши його ім'я та прізвище, шанобливо казали: «О, це — голова!», а не хапалися за животи від сміху. Тож відколи він навчився читати, з книгою вже не розлучався. Читав Тюлькін здебільшого наукову літературу і хоча мало що із прочитаного розумів, анітрохи не журився. Він десь вичитав, що треба накопичувати знання, а коли їх набереться достатня кількість, вони самі вишикуються у струнку систему, і людина зробить геніальне відкриття чи побудує новітню наукову теорію.

Тюлькін не тільки читав, а й займався найрізноманітнішими дослідами. Чого він тільки не робив!

А втім, зараз іще не час про це розповідати…

Отож, зустрівши Бевзя, Христофор зовсім не образився за «Тюлю», а, стримуючи дрижаки, відказав:

— Я те… я того… трохи прихворів!

— Радий бачити тебе живим і здоровим! — реготнув Бевзь. — А то я був подумав, що мій карбованець — тю-тю! А ти, бачиш, — живий! Ну, давай, — простягнув він до Христофора долоню.

— Бевзю, — благально глянув на здоровила Христофор, — а може, почекаєш? Я ліхтарика хочу купити.

— Що-о-о?! — не своїм голосом ревонув Бевзь. — Ти як мене назвав? — Він ухопив хлопчика за барки й почав трусити, примовляючи: — Запам'ятай раз і назавжди: мов ім'я — Семен, або скорочено — Сем. І коли я хоч раз іще почую інше — начувайся? — Потім він відпустив наляканого