Читати книгу - "Невидимець, Герберт Уеллс"

— Дякую, — холодно сказав Незнайомий, поглядаючи то на двері, то на неї.

— Я зараз же добре висушу їх вам, сер, — пообіцяла місіс Гол, забираючи одяг.

З порога вона знову глянула на його закутану в біле голову й темні окуляри; обличчя йому все ще покривала серветка. Місіс Гол злегка здригнулася, зачиняючи за собою двері, лице її виразно свідчило про подив та замішання.

— Скільки живу… — прошепотіла вона. — Ото таке!

У кухню місіс Гол увійшла зовсім тихо і була занадто заклопотана своїми думками, щоб спитати в Міллі, з чим та тепер тут вовтузиться.

А пожилець тим часом сидів і дослухався, як даленіли її кроки. Перше ніж одвести від рота серветку та знову взятися їсти, він пильно глянув на вікно. Проковтнувши шматок, він підозріло зиркнув на вікно ще раз, проковтнув ще шматок, а тоді встав і з серветкою в руці підійшов до вікна й опустив штору до білої муслінової завіси на нижніх шибках. У кімнаті посутеніло. Тільки тоді Незнайомий заспокоївся і знову заходився коло сніданку.

— Бідолашний, з ним, видно, трапився якийсь нещасний випадок, а може, він переніс операцію, абощо, — казала місіс Гол. — Та й налякали ж мене його бинти!

Вона поклала в пічку ще вугілля й повісила пальто на спеціальну підставку, щоб сушити одяг.

— А ті окуляри! Він наче той водолаз, а не жива людина…

Вона повісила сушити і його кашне.

— І весь час закриває лице хусточкою… Говорить крізь неї… Може, в нього й рот пошкоджено… А певне…

Тут місіс Гол повернулася, неначе раптом згадала щось.

— Матінко моя! — раптом змінила вона тему. — А тартинки й досі не готові, Міллі?

Коли місіс Гол прийшла до пожильцевої кімнати прибирати після сніданку, її гадка про скалічений або порізаний під час операції рот знайшла собі підтвердження: Незнайомий курив, але, поки вона була в кімнаті, ні разу не розкутував шовкової хустки, яка закривала йому нижню половину обличчя, щоб сунути люльку в зуби. І то була не забутливість, бо місіс Гол спостерегла, як він поглядав на люльку, коли вона пригасала. Він сидів у кутку, спиною до затемненого шторою вікна. Перекусивши й добре зогрівшисц, він говорив уже не так уривчасто й дразливо, як перше.

— На станції Брембльгерст залишився мій багаж, — сказав Незнайомий і спитав, як він може одержати його.

На подяку за її пояснення він ввічливо нахилив свою забинтовану голову.

— Завтра? А раніше не приставлять?

Йому, здається, було прикро, коли місіс Гол відповіла:

— Ні.

Невже таки не можна? Невже не знайшлося б тут кого-небудь з візком, хто поїхав би по його речі?

Місіс Гол охоче відповідала на його запитання, сподіваючись у такий спосіб зав’язати розмову.

— Тут дуже крута дорога до станції, сер, — сказала вона з приводу візка і, користаючись нагодою, додала: — Десь так рік тому на цій дорозі перекинувся екіпаж. Убито було і пасажира і кучера. Нещасний випадок — це ж одна мить, і все, правда ж бо, сер?

Але втягти пожильця до розмови було не легко.

— Та вже ж, — ствердив він крізь хустку, спокійно дивлячись на неї через непрониклі окуляри.

— І щоб одужати після того, треба, чимало часу; правда ж бо, сер? Оце мій сестринець Том був порізав собі руку косою… розумієте, спіткнувся, косивши, й упав… і що ж ви думаєте, сер? Три місяці ходив з перев’язаною рукою. І тепер я страх як боюся коси, сер.

— Я дуже добре розумію вас, — сказав пожилець.

— Один час ми навіть гадали, що йому доведеться робити операцію; так було йому погано, сер.

Пожилець коротко засміявся і зараз же немов проковтнув свій сміх.

— Невже? — сказав він.

— Їй-бо, сер. І в цьому не було нічого смішного для тих, хто доглядав його, як я, сер; бо моя сестра мала досить клопоту з своїми малими. То забинтовуєш, то розбинтовуєш… Отож, насмілюся сказати, сер…

— Чи не дасте ви мені сірників? — несподівано перебив її Незнайомий. — Моя люлька погасла.

Місіс Гол ураз зупинилася. Отак перепинити її мову — це, звичайно, було нечемно з його боку. Вона здивовано глянула на Незнайомого, але згадала два соверени й пішла по сірники.

— Дякую! — уривчасто кинув він, коли місіс Гол принесла сірники, обернувся до неї спиною і знову став дивитись у вікно.

Очевидно, його нервували розмови про операції та бинтування. Вона так і не “насмілилась сказати”, що була думала, до того ж її розсердила зневажлива поведінка пожильця, і Міллі цього дня перепало.

Незнайомий до четвертої години перебував у своїй кімнаті і не подумав навіть перепросити за свою нечемність. Здебільшого там було зовсім тихо. Він, певно, сидів перед коминком, палив люльку, а то й дрімав у надвечоровій сутіні.

Однак, прислухавшись, раз чи два можна було б почути, як він перегрібав вугілля і хвилин з п’ять походжав по кімнаті. Здавалося, він розмовляв сам із собою. Потім він сів знову, і крісло під ним заскрипіло.

О четвертій годині, коли досить споночіло і місіс Гол уже важилася піти до свого пожильця спитати, чи не хоче він чаю, у буфет увійшов Тедді Генфрі, годинникар.

— Ну й погода, місіс Гол, — сказав він, — Якраз для поганих чобіт!

Сніг надворі сипав усе густіший.

Місіс Гол потакнула, а тоді угледіла, що при майстрові його валізка з інструментами.

— Коли ви вже тут, містере Тедді, — сказала вона, — то я хотіла б, щоб ви глянули на годинника у вітальні. Він іде й вибиває години правильно, тільки годинна