Читати книгу - "Юпітер з павою, Павло Гануш"

— Ніякий я тобі не товариш! — гаркнув з пияцькою хвалькуватістю. — До них… ти мене не записуй, зрозумів? І… і взагалі…

— Здобинський розбив голову Заваділеку, — наче виправдуючись, сказав один з лісорубів. — І Юнгрові дав по пиці…

А Заваділек уже зводився на ноги. Він був на голову вищий за Здобинського. По обличчю в нього текла кров, він форкав, наче загнаний кінь.

— Ну, от бачите! — гримав Новотний. — У вас нема іншого місця, що ви завжди приходите до Шумаржова? Попереджаю востаннє усю вашу ватагу, коли це трапиться ще раз, хай ніхто з Модрого Хлуму сюди й носа не показує!

— Ха, ха, — засміявся Здобинський, — будемо ми питати тебе, ти, старосто! Гарна б то була демократія!

— Я вимагатиму цього від КНБ! — погрожував Новотний. — У нашому селищі будинок відпочинку для співробітників національної безпеки, відпускникам потрібен спокій!

Здобинський, похитуючись ступнув кілька кроків уперед. Він засичав і ляснув себе по коліну.

— А мені все це до… — вигукнув задерикувато. — Тламіхо, струнко!

Дівчата, що збилися в кутку, заверещали і швиденько вибігли геть. Їхні кавалери поквапом сунули до дверей. Лише один молодик затримався, щоб заплатити Тламісі.

— Гей, бригадники [3] , — заверещав Здобинський, враз переключившись зовсім на інше. — Бригадники-зрадники, бригадники-безпорадники, — проспівав він і, ледве докульгавши до стойки, повис у когось на шиї. — Наплюй ти на них, друже! Висякайся на той держгосп — однаково з вас там без ножа шкуру деруть — і ходімо з нами до лісу! Ми люди добрі. Ну, позич мені п'ятірку.

Бригадник, хлопчина років вісімнадцяти, марно пручався, намагаючись звільнитися. Та раптом на плече Здобинському лягла чиясь рука і легко відірвала його від хлопця.

— Здоров, Їрко, — посміхнувся Войта Марек і обняв хлопця. Потім, не відпускаючи, відвів його вбік. — Чого так пізно сьогодні? Вже, мабуть, десята година?

— Честь праці, товаришу поручик, — зашарівся молодий бригадник. — А я й не знав, що ви тут.

— Грали в шахи з секретарем. Заходь до нас у будинок відпочинку, зіграємо з тобою!

Їрка похитав головою, знизав плечима.

— Ви ж знаєте, що зараз косовиця. Встаємо щодня о четвертій ранку. Але колись я забіжу надвечір, якщо не заважатиму вам. За вами ще борг — прикордонна історія.

— Та ти тільки заходь, — засміявся Войта, — розповідати старі історії я мастак. — Потім, втупивши погляд у стелю, на хвилину замислився.

— Ви вже одержали в управлінні нові матраци?

Замість відповіді Їрка ляснув пальцями і голосно зареготав.

— Чекай, тоді знаєш що… — підморгнув Марек і, стишивши голос, по-змовницькому нахилився до хлопця…

В пиварні вже відновився порядок. Новотний підійшов до пораненого Заваділека.

— Що з вами? Може, підемо до комітету? У мене там є аптечка.

Вайлуватий молодик з примруженими очима, похитуючись вперед-назад, мовчав.

— Заваділек!

— Геть! — гаркнув лісоруб, не підводячи голови. — Щезни!

Новотний плюнув.

Тим часом Здобинський зчинив сварку з Тламіхою, який вимагав од нього відшкодування збитків.

— Що? — горлав присадкуватий розбишака, — я тобі маю щось платити? Ге-ге, ти ще не знаєш Янечка з Кошірж!

— Я тебе до суду потягну! — погрожував Тламіха. — Ти що собі думаєш? Це тобі не шинок, і я не шинкар, а завідуючий, і за все це мені доведеться заплатити в районі. Отож давай, давай. Викладай сто двадцять крон!

Здобинський улесливо нахилився до нього:

— Друже, — закліпав він очима, — я розбив тільки одну півлітру об того Заваділека, ти її можеш списати. А до решти я непричетний, так само як той старий Мехура, якого замкнули до буцегарні за ту спалену стодолу, де він саме перед тим пік того зайця, що його нагодою знайшов у лісі у пастці. Второпав?

— Не блазнюй, а плати! — стояв на своєму Тламіха.

Чолов'яга хвилину пильно дивився на супротивника.

Потім несподівано вибухнув:

— Я тебе вб'ю! Я тебе зараз вб'ю, кнуряко, здохлятино ти…

І тут сталося неймовірне.

Тламіха спаленів так, що його лисина, оторочена сивуватим волоссям, побагровіла. Блискавичним рухом він схопив Здобинського, який був уже біля виходу. Потім однією рукою прочинив двері, і наступної хвилини забіяка, так і не спромігшись на опір, полетів до темного передпокою.

Це було зроблено швидко, чисто і досконало.

— Диви-но, — перевів подих хтось із лісорубів.

Секретар Новотний розкрив рота.

— Ти диви! — повторив він з повагою.

Тламіха вже заспокоївся, витер об штани руки і, добродушно посміхаючись, оглянув гостей.

— Що значить стара практика, — скромно, наче виправдуючись, зауважив він. — Був я колись — боже, до чого ж давно це було — цирковим борцем у трупі Гаєка. Пам'ятаєте такого, ні? Вельми солідна трупа була, але іноді так обдурять тебе з премією, аж загуде. Чим ще можу бути корисним, доки не зачинив?

У цю мить злякано заверещала жінка, що сиділа в кутку пиварні. Це був зойк, який рідко почуєш од сільської жінки. Так верещать міські панянки, коли по їхніх ногах пробіжить миша.

Присутні завмерли.

— Що з вами, пробі? — з острахом спитав секретар.

Жінка, заціпенівши, втупила очі у вікно, потім туди ж показала тремтячою рукою.

— Обличчя! Хтось зазирав сюди крізь вікно! Фе, бр-р-р! — здригнулася вона. — Аж по спині морозом сипонуло…

Хтось засміявся, а Новотний зітхнув з полегкістю.

— На біса ж ото так лякати людей?

— Ге, а коли воно справді було таке… — виправдувалася жінка. — Ти не смійся, Ружо! Він дивився якось незвичайно. Потім враз відсахнувся.