Читати книгу - "Поетичні твори, Старицький М. П."

Стежка потрачених марно

Праці і літ молодих,

Зблідлі, прихильні надії,

Людський ущипливий сміх…

В лузі ж співа соловейко,-

Пісня захоплює дух;

Хвилями котиться голос,

Аж розлягається луг!

Як пишно тут! Покинув я весло,

Нехай пливе мій човен за водою…

Мов зайнялось вогняною стягою

На заході розтопленеє скло.

Ані дихне… Ген-ген туман густий

Вже огорта наміткою діброви;

З чола твого мов хвилі ті шовкові

Розсипались під промінь золотий.

Не ворушись! Твій образ у воді,

Мов намальований, хороший, як те небо,

Гойдається і знаджує до себе

У глибінь ту, в безкраїни бліді…

О дівчино! Кохаю і люблю!

Спинить себе не маю більше сили,-

Хоч пригорни, хоч у прозорі хвилі

Я кинусь сам і лихо потоплю!

Весна іде. Сніги чорніють;

З-під них пожовклі та бліді

Виходять руна; скрізь леліють

Озера талої води.

На плеса з вирію ключами

Високо линуть журавлі…

А з сел шляхами чи річками

Бредуть уже старі й малі

Шукать у городі придоби:

Прохарчувала їх зима,-

Позбулись хліба і худоби,

До того й пошесть, мов чума,

Забрала геть робочих з хати…

І довелось тепер шукати

Дочці і матері шага…

Плуганять босі; з холоднечі

Немов сап’янці на ногах:

Марцьовий смалить вид і плечі,

Латка́ми грає по свитка́х.

Прийшли і стали, босі й голі,

Купця чекають край стіни…

Гай, гай! Не трібні тут мозолі:

Шукають іншого пани

Неситим оком… Промінь гасне

На позолочених хрестах;

Кругом розкішне та прекрасне,

Убране, мовби на святках,

Гуляє панство, зустрічає

Собі на втіхоньку весну…

Хто ж вас, дівчатка, привітає?

Хто пустить на ніч? Чи без сну

Й без хліба вам отут стояти?

Либонь… Байдужі пишні шати…

Або здеруть тяжку ціну…

Весна їм шле гадки крилаті

На всяку втіху навісну…

1870

Ніч яка, господи, місячна, зоряна!

Ясно, хоч голки збирай.

Вийди, коханая, працею зморена,

Хоч на хвилиночку в гай!

Сядемо вкупі ми тут під калиною

І над панами я пан!

Глянь, моя рибонько,- хвилею срібною

Стелиться полем туман.

Гай чарівний, ніби променем всипаний,

Чи загадався, чи спить;

Он на стрункій та високій осичині

Листя жагою тремтить.

Небо незміряне всипано зорями,-

Що то за божа краса!

Перлами ясними он під тополями

Грає краплиста роса.

Ти не лякайся-бо, що свої ніженьки

Вмочиш у срібну росу:

Я тебе, вірная, аж до хатиноньки

Сам на руках однесу.

Ти не лякайся, що змерзнеш, лебедонько:

Тепло - ні вітру, ні хмар…

Я пригорну тебе до свого серденька,

А воно гріє, як жар.

Ти не лякайся, щоб зло́ба підслухала

Тиху розмову твою:

Нічка поклала всіх, соном окутала -

Ані шелесне в гаю!

Сплять вороги твої, знуджені працею,-

Нас не сполохає сміх…

Чи ж нам, окривдженим долею клятою,

Й хвиля кохання - за гріх?

Чи довго ще будуть нас кривдить на світі

Напасті та злоба кривава?

Чи ми ж не одної пак матері діти?

Чи жити не маємо права?

За віщо ж розрада? Для чого не милі

Братам наші щирі жадання?

Кого ми чіпали, кому причинили

Неволю, біду, руйнування?

Ми тільки боролись за власную хату,

За те, що нам дорого й нині;

Бажаємо ми і тепер небагато -

Розвою й освіти родині:

Щоб правда, свій розум і слово співоче

Та щастя - ширіли в народі!

Ми всіх пригорнули б до серця охоче,

У власній та вільній господі!

Чому не ймеш віри ти, брате-москалю,

Невже ти лякаєшся зради?

З тобою недолі нас кревно з’єднали -

Не буде між нами розради!

А ти, брате-ляше,- невже пак до суду

Між нами розлад бідолашний?!

Ой скинь-бо з очей ти колишню полуду

Та праведно глянь, необачний:

Якби єзуїти не стали між нами,

Не знали б ми вкупі недолі;

Бо ми не кували других кайданами,

Чужої не нищили волі!

Хай чех оповіда, чи ми не стояли

За справу братерню горою?

Та з Жижкою 2 вкупі ж діди наші дбали

Й здобули козацького строю!

Хай сербин розкаже, чи ми не братались

Оружно у щасті і горі;

За віру, за волю чи ми ж не рубались

На полі, на горах, на морі?

Спитайте словака - і той не згадає

Од нас коли-небудь образи:

Злоби не було в нашім серці й немає -

Ми хтіли б загоїти врази!

До згоди ж, до гурту, до купи, слов’яне,

Забудьмо старезнії чвари!

Вгамуймо, братове, розладдя погане:

Встають-бо на заході хмари!..

Спізнаймося сами, вважаймо на брата -

Тоді усміхнеться нам доля;

Тоді не дамо ми німоті урвати

Ні кроку слов’янського поля!

Подаймо ж ми руки на вічне кохання

І крикнім на бенкеті згоди:

«Ми цілому світу бажаєм - братання,

Поради, освіти й свободи!»

(О. П. К-ч 3 )

Хай нагада себе в цім слові

Здавен прихильний вам піїт:

-