Читати книгу - "Цар Соловей, Руданський"

опівніч наступила,

Степ заколисався,

І дух царя Соловея

Сину показався.

І говорить: «І ти,сину,

Хоть не вартий того,

А повинен долю взяти

В царя, батька свого.

Будеш, сину, мою землю

І мій палац мати,

Там з царицею ти будеш

Разом царювати.

А за теє, що вартуєш,

Я і сам не знаю,

Чим я тебе, п'яний сину,

Дарувати маю».

«Чим же, тату, дарувати?

Таку бочку дати,

Щоб із неї пити-пити

І не випивати».

Дух іздимів, зорі згасли,

І роса упала.

Аж тоді наверх могили

З вином бочка стала.

І пішов царевич з нею

І, ідучи, впився.

І в палаці на порозі

П'яний повалився.

VI

Ще причепа не проспався,

Лежить на порозі,

А вже Канчук з його військом

Б'ється па дорозі.

Да воно пак і не страшно:

В него війська много,

Та усе народ добірний,

Іден у їдного.

Да й Канчука з його військом

Лихо не узяло!

Бо вже справного такого

В світі не бувало.

І два війська ізійшлося,

Як дві сильних тучі;

Як блискавка, замигтіли

Палаші блискучі.

І без жалю січе палаш,

Списа серце коле,

І валяться трупом люди

На криваве поле.

Що раз гірше Канчукове

Військо налягає.

Що раз слабше його силу

Друге відбиває,

І сонечко на полудень

Іще не ставало,

А причепи усе військо-

Покотом лежало.

Крик і галас у столиці:

Канчук у дорозі!

І цариця свого сина

Будить на порозі.

І причепа пробудився -

Нічого діяти!

Схватнв бочку перед себе,

Давай утікати.

Тілько бочка будь здорова,

Пропадай, столице!

Пропадайте ви, палаци,

Й ти, стара царице!

А тим часом під столицю

Канчук підступає

І гарматами залізні

Брами розбиває,

Розбиває і ламає

Срібную дорогу

Їв палаці добуває

Золоту підлогу.

І все військо нахапало

Срібла по кишені.

Осавули й отамани -

Злота повні жмені,

А царевич - діаманти.

І пішли з столиці...

Ще спасибі, що не вбили

Бідної цариці.

VII

Нічка тиха. Зорі світять.

В небі місяць грає.

Степ туманом обгорнувся

І сном засипає.

Не шумить сухий чорнобиль,

Коник не стрекоче,

Перепілка не співає,

І вуж не сикоче.

І дрімає степ широкий,

І кругом біліє,

Тілько свіжая могила

На степу чорніє.

І в могилі Соловей-цар

Сном опочиває;

Над могилою цариця

Тяженько ридає.

Вдруг по степу загуділо,

Затряслась могила.

І жахнулася цариця:

Північ наступила.

І дух царя Соловея

Став наверх могили,

Як діамант, його шати

Пишнії світили.

І на вінку несмертельнім

Квітки розпукали,

Виростали, розпукали,

Чоло обвивали.

І говорить: «Жінко люба,

Нічого тужити.

Кинь причепу і палаци,

В них тобі не жити.

Палац скоро завалиться,

І сліда не буде,

І столицю мою пишну

Занехають люди.

Бо причепа уже другу

Десь там закладає.

Заким тую, як старую,

Кине-занехає.

Не вертайся ти до него,

Жий собі на волі:

Не подбає син о тобі

При лихій недолі.

Жий на волі, на степові,

Дасть тобі бог доньку;

Та пригорне, приголубить

Твою головоньку.

І у дочки тої будуть

Золотії крила,

У тих крилах її буде

І воля, і сила.

І як ворог прилучиться -

Най тріпне крилами -

То посиплються, як порох,

Коні з козаками.

А з волосся буде мати

Отамана свого;

Нехай тілько не виходить

Замуж ні за кого».

Дух іздимів, і зірниця

Ще не засвітила,

Як цариця злотокрилу

Дочку породила.

VIII

Жиє собі на степові

Вбогая цариця.

Росте дочка злотокрила,

Як та чарівниця.

Росте вона щогодини,

Росте не літами.

Що загляне кругом себе,

То й питає мами.

Чи забринить коло неї

Пчілка або муха,

Чи зав'ється, защебече

Пташка-щебетуха.

«Скажи, мамо, що говорять,

Що вони щебечуть?

Чи то діти з вітром грають,

З ненькою лепечуть?

Чи то мати доньку кличе?

Скажи, моя мати.

Може б, і я полетіла

З ними погуляти?»

Чи комахів де загляне,

То і просить неньки:

«Подивися, моя нене,

На кузьки маленькі.

Як вони билину носять,

Комашню будують,

І ніч, і день коло неї

Сторожі вартують.

Подивися, як чужії

Разом ізійдуться,

Як кусаються, їдяться

І до смерті б'ються.

Мабуть, мамо, і комаха

Людський розум має,

Коли вона між своїми

Ворога пізнає».

Чи на степ широкий гляне,

Де дзвінок синіє

І під ним, як шовк зелений,

Трава зеленіє;

І вітрець весінній віє,

Травку нахиляє,

І по травці ніби хвилі

Гонить-наганяє:

«Мамо-мамо, як весело!

Чи ж ти розважала?

Перед тим суха билина

Поле покривала,

І валилась, крила поле,

Як суха костриця...

А тепер... ізнов на полі

Молода травиця!

Мамо-мамо, чи ж на світі

Так не все міниться,

Чи ж не там росте новеє,

Де старе звалиться?»

IX

Встає сонце від восходу,

Іде до заходу,

І нема сліда на небі

Після його ходу.

І куди воно заходить,

І де спочиває?

Скажи мені, моя нене,

Хто то розгадає?

І так сходить і заходить,

Може, з-перед віка,

І як глянеш - чи ж не тая

Доля чоловіка?

Зійде красний, як те сонце;

Світ його побавить,

І вмирає, і по собі

Сліду не оставить.

А на небі сонце вічно

Сходить і заходить,

Як же, мамо, теє сонце

Попід землю ходить?

Най земля стоїть на морі -

Де ж оперлось море?

Які ж будуть, моя нене,

Для води опори?

Як земля стоїть по собі

І опір не має?

Скажи мені, моя непе,

Хто її тримає?

І як висить на повітрі

Тяжка така брила?

Не згдаю, не зміркую,

Слаба моя сила».

Стане нічка, сходять зорі,

Місяць випливає..

«Звідки світло в синім небі? -

Дівчина питає. -

Чи то слуги божі світять

Свічі восковії?

Чи то сяють так на небі

Люди умерлії?

Чи то зорі, божі мислі,

Божая дорога?

Чи то, може, кажна зірка

Інший світ у бога?

Не зміркую, моя нене,

Гадки не згадаю.

Полетіла б, полетіла б,

Силоньки не маю».

І голубить її ненька,

К серцю пригортає

І милую свою доньку

Правди научає.

X

Росте дочка злотокрила,

Краси добирає,

А тим