Читати книгу - "Хрестини, Нечуй-Левицький"

- Хіба ж у нас ма­ло та­ких здо­ро­вих ру­чищ у дівчат на кут­ку, як у Хо­ти­ни? По­шу­кай доб­ре, то й на­ба­чиш десь ще більші ку­ла­ки, як у Струлівни.

- Та й Хо­ти­на, ма­мо, не витрішку­ва­та, хоч у Стру­ля кішка і справді стри­бульку­ва­та, бо ху­да, аж реб­ра зна­ти, - про­мо­вив На­ум.

Саме в той час в сіни всту­пи­ла Те­реш­ко­ва заміжня доч­ка Уля­на. Во­на по­чу­ла, що в хаті йде го­лос­на роз­мо­ва, схо­жа на зма­ган­ня та свар­ку, ста­ла під две­ри­ма та й по­ча­ла підслу­ху­ва­ти, ще й ву­хо при­ту­ли­ла до две­рей, щоб бу­ло чутніше. Во­на бу­ла ду­же ціка­ва й їй за­ма­ну­ло­ся підслу­ха­ти, чо­го-то зма­га­ються і тро­хи не ла­ються в хаті.

Уляна вда­ла­ся в батька: бу­ла ви­со­ка на зріст, тон­ка, рівна ста­ном, дов­гоб­ра­за й гост­ро­но­са. В неї вузьке ли­це бу­ло ніби зліпле­не з біло­го вос­ку, а на чис­то­му ви­со­ко­му чолі, не­на­че ма­ляр по­хап­цем мах­нув пенз­лем по лобі на один і на дру­гий бік, дві ду­же чорні бро­ви, од пе­ренісся густі й то­ненькі, а далі до висків - ши­рокі й ріденькі.

Уляна сіпну­ла двері й з'яви­ла­ся в хаті, не­на­че з землі ви­рос­ла, її взя­ла цікавість. Ко­ло по­ро­га во­на тро­хи не стик­ну­ла­ся ли­цем з бра­том На­умом, кот­рий са­ме тоді сто­яв ко­ло две­рей. На­ум був нез­ви­чай­но схо­жий на свою сест­ру Уля­ну: і ли­це в йо­го бу­ло дов­ге, тон­ке й біле, не­на­че зліпле­не з біло­го вос­ку, і чорні бро­ви не­на­че розвіялись на чолі ко­ло висків, і очі бу­ли так са­мо блис­кучі й темні, як і в йо­го сест­ри.

Уляна поз­до­ров­ка­ла­ся. Роз­мо­ва стих­ла од­ра­зу.

- Еге, це ви го­во­ри­ли про Струлівну Хо­ти­ну? Бо я де­що чу­ла під две­ри­ма, - спи­та­ла Уля­на.

- Та про Хо­ти­ну ж, - ска­за­ла ма­ти. - Наш На­ум оце хо­че до неї ста­ростів слать, але батько чо­гось спро­ти­вив­ся. Чо­мусь Струлі не при­па­да­ють йо­му до впо­до­би. А я ка­жу; хоч Струлі бідні, але в Хо­ти­ни здо­рові й міцні ру­ки, а нам до­кон­че тре­ба сва­та­ти ро­бочі ру­ки, а не скри­ню.

- А мені хо­четься сва­та­ти Хо­ти­ну. Я не вва­жаю на якусь там скри­ню та на міць в ру­ках чи в ку­ла­ках, - обізвав­ся На­ум.

- То й бе­ри Хо­ти­ну, ко­ли ти її впо­до­бав, - ска­за­ла Уля­на, сіда­ючи на ла­ву. - В неї діво­щи­ни не­ма, скри­ня в неї, мо­же, бу­де й не­пов­на, бо батьки її бідні і не ба­га­то над­ба­ли для неї уся­ко­го над­бан­ня. За­те ж у те­бе бу­де батьківщи­на, хва­ли­ти гос­по­да ми­ло­серд­но­го. Та­то да­дуть тобі й над­да­дуть. А що вже Хо­ти­на ро­бо­ча, то за це я вже доб­ре знаю, бо на ро­боті во­на всіх по­пе­ре­дить і ви­пе­ре­дить. Не спе­ре­чай­тесь, та­ту! Я ру­чу­ся за Хо­ти­ну, як са­ма за се­бе, бо во­на ж моя под­ру­га і я знаю її доб­ре ще змал­ку.

- Про ме­не, робіть, як хо­че­те. Про ме­не, не­хай На­ум і сва­тає Хо­ти­ну, тільки ті Струлі чо­мусь мені не спо­добні, якісь не­го­во­рючі та шорсткі, неп­ривітні, не­на­че гор­до­виті або сер­диті, чи що, - го­во­рив батько.

Уляна по­сиділа тро­хи, по­ба­ла­ка­ла й пішла з ха­ти. В неї бу­ла дум­ка за­раз-та­ки забігти до Хо­ти­ни й по­да­ти їй приємну звістку. Але На­ум на ра­до­щах й Уля­ну ви­пе­ре­див. Він бігцем побіг на За­рос­ся та прос­то до Пет­ра Стру­ля, до Хо­ти­ни. Йо­му хотіло­ся по­да­ти звістку своїй милій, що од батька й ма­тері ніякої при­ти­чи­ни вже не бу­де в сва­танні. Він пе­ребіг міст на Росі, але не пішов уз­во­зом на го­ру та ву­ли­цею, а поп­рос­ту­вав навп­рос­тець сте­жеч­кою по­над Рос­сю попід ске­ля­ми, вид­ря­пав­ся між ске­ля­ми на го­ру, де на су­куп­них го­ро­дах, над са­ми­ми ви­со­ки­ми ске­ля­ми, зви­чай­но зби­ра­ли­ся влітку дівча­та на ву­ли­цю, а вес­ною там бу­ло їх ігри­ще, де во­ни співа­ли вес­ня­нок та гра­ли в жельма­на, в ко­та й миш­ки та ящу­ра.

Наум вибіг на го­ру і за­раз вглядів ку­пу дівчат са­ме про­ти струлівських хат. Дівча­та гра­ли в ко­та та миш­ки і співа­ли так го­лос­но, аж об­ляс­ки йшли поміж ске­ля­ми. На­ум ки­нув­ся про­тов­пом поміж дівчат і розірвав кру­жок. Хо­ти­на сто­яла в круж­ку, бо гра­ла миш­ку. Дівча­та пе­рес­та­ли співать, підня­ли га­лас та ґвалт і не да­ва­ли миш­ки ко­тові в ру­ки. Але кіт без со­ро­му вхо­пив Хо­ти­ну за ру­ку, вимк­нув її з ряд­ка, побіг до сад­ка й си­лою сли­ве по­волік за со­бою Хо­ти­ну.

- Оддай нам миш­ку! Шуліко! Навіже­ний! вер­ни нам миш­ку! - гу­ка­ли дівча­та і ки­ну­лись за ним навз­догінці.

- Чорта з два! не вер­ну, а оце піду та за­ки­ну миш­ку в клітку, щоб не то­чи­ла батько­вих засіків та не збав­ля­ла пашні! - гу­кав з-під груші На­ум.

Дівчата вга­му­ва­ли­ся й обібра­ли за миш­ку Хо­ти­ни­ну мен­шу сест­ру.

- Хотино! я це го­во­рив з батька­ми за те­бе. Ма­ти од­ра­зу зго­ди­ла­ся, щоб я те­бе сва­тав, але батько мій упер­тий та нез­дат­ли­вий: дов­го пе­ре­чив­ся зо мною. Та вже якось сест­ра Уля­на ви­пад­ком зай­шла до нас і на­тур­ка­ла батькові ву­ха, так що й він та­ки здав­ся. Че­рез тиж­день жди ме­не з ста­рос­та­ми.

Хотина по­чер­воніла, її рум'яні, круглі, мов яб­лу­ка, що­ки аж пашіли, гострі, чорні очі заб­ли­ща­ли.

- Про ме­не, при­ходь з ста­рос­та­ми. Мій батько не з та­ких упер­тих, як твій, а ма­ти вчи­нить так, як моя во­ля во­ли­ти­ме.

Вона прос­тяг­ла ру­ку до гілки, од­ло­ми­ла з вишні ма­леньку гілляч­ку, що вже роз­пу­ку­ва­ла­ся і роз­гор­та­ла на­буб­нявілі бруньки, і по­ча­ла об­щи­пу­ва­ти їх по­ма­леньку. Во­на за­со­ро­ми­ла­ся і спус­ти­ла очі до­до­лу.

- Ходім до гур­ту, а то дівча­та піднімуть ме­не на сміх, - ска­за­ла Хо­ти­на і чкур­ну­ла з-під ви­шень до гур­ту, не­на­че опу­ка по­ко­ти­ла­ся по мо­ло­денькій траві.

Наум пішов че­рез са­док і пе­реліз че­рез пе­ре­лаз на ву­ли­цю. Він вглядів сест­ру, кот­ра пря­му­ва­ла до Стру­ле­вих воріт.

- А ти вже й тут! - ска­за­ла Уля­на й з ди­ва аж очі ви­ря­чи­ла. - Це ж я дур­но ми­ка­юся не в своє діло.

- А ти ж ду­ма­ла як? Ти, ма­буть, ішла взво­зом, а я хутчій чкур­нув навп­рос­тець бе­ре­гом та й в од­ну мить опи­нив­ся осьдеч­ки. Хто щи­ро лю­бить, той усіх ви­пе­ре­дить. Вже я й оповістив Хо­тині, що на тім тижні прий­ду до неї з ста­рос­та­ми. Не­хай шви­денько го­тує руш­ни­ки.

- То про­си ж ме­не в світил­ки! - ска­за­ла Уля­на. - В ме­не є шма­ток яро­го вос­ку. Та гар­ний же віск, та жов­тий, як жов­ток! Зсу­чу трійцю зад­ля те­бе,