Читати книгу - "Навіжена, Нечуй-Левицький"

ніби сонні, очі. Бу­ла в йо­го і сон­на дум­ка. Важкі й мертві на­уки в гімназії вби­ли в йо­му енергію, стер­ли во­лю, зро­би­ли йо­го в'ялим, апа­тич­ним, якимсь сон­ним чо­ловіком, з сон­но­тою ду­мок, з сон­ни­ми вчин­ка­ми. Тоді як він був на дру­го­му курсі в універ­си­теті, тра­пив­ся поліцей­ський трус. Жан­дар­ми на­летіли на квар­ти­ри де­яких сту­дентів, пе­рет­ру­си­ли все до дна, навіть зри­ва­ли дош­ки на підло­гах, по­ро­ли по­душ­ки. Цей трус наг­нав та­кий пе­ре­ляк на мо­ло­до­го Ло­мицько­го, що йо­го нер­ви, йо­го ро­зум од то­го ча­су не­на­че за­дуб­ли й за­коціліли… Од то­го ча­су на всі су­часні пи­тан­ня він і не об­зи­вав­ся. Якась пе­ред­час­на старість, ста­ре­ча вто­ма на­ляг­ли на йо­го нер­ви, на йо­го дум­ки. Ду­ми йо­го во­ру­ши­лись в йо­го го­лові якось мля­во, бо­яз­ко; роз­мо­ва бу­ла обе­реж­на. Він го­во­рив і не­на­че бо­яв­ся, ози­ра­ючись на усі бо­ки. І тільки ча­са­ми в йо­го ка­рих очах блис­ка­ли ос­тан­ки енергії, котрі не­на­че за­мер­ли в йо­му і ніби дотліва­ли. З йо­го чес­ної і прав­ди­вої вдачі не­на­че хтось вис­мок­тав по­ло­ви­ну енергії, половину свіжих, здо­ро­вих дум, а дру­гу по­ло­ви­ну по­ки­нув йо­му зад­ля то­го, щоб він був не більше як мерт­вим і слух­ня­ним зна­ряд­дям в чу­жих міцних ру­ках. Жи­вотій, тер­пи, мов­чи та диши - пос­та­ви­ла йо­му девізом шко­ла і сис­те­ма. І він тільки жи­вотів, мов­чав та ди­хав… Цю привілегію - мов­ча­ти та ди­ха­ти - й зос­та­ви­ли йо­му…

- Вже з вас мо­ло­дець! А ще до пан­ни приб­рав­ся,- ска­за­ла Хрис­ти­на.- Вам би в ва­ших літах ско­ком-бо­ком та виб­ри­ком! Отак-о!

І Хрис­ти­на підібра­ла трош­ки ру­ка­ми сук­ню і вда­ри­ла тро­па­ка, а потім зро­би­ла кілька скоків ко­зач­ка ле­генько, плав­ко й граціозно,- зовсім так, як тан­цю­ють мо­ло­диці та дівча­та. Ло­мицький осміхнув­ся і якось по­ве­селішав. Хрис­ти­на вміла роз­ве­се­ли­ти й роз­ва­жи­ти і ду­же не­ве­се­лих і по­ну­рих людей.

- Але знаєте, що я вам ска­жу? - ска­за­ла Хрис­ти­на.- На­бе­ре­тесь чи­ма­ло кло­по­ту, по­ки до­бу­де­те свою царівну з за­ча­ро­ва­но­го зам­ку…

- Чому так? - підняв го­лос Ло­мицький.

- Та так…- ска­за­ла Хрис­ти­на.- Ма­ру­ся і справді пре­чу­до­ва, врод­ли­ва дівчи­на, гар­на на вро­ду, мо­тор­на на вда­чу, але її ма­ма… бу­де­те ма­ти з нею ба­га­то кло­по­ту.

- Та чо­го ж так? - спи­тав тро­хи з пе­ре­ля­ком Ло­мицький.

- Це та­ка ба­ба, в котрій си­дить дві бабі; си­дять і од­на од­ну за ко­си сми­ка­ють та ску­буть,- ска­за­ла Хрис­ти­на.

- Не ро­зумію ва­шої за­гад­ки: пе­ре­ложіть її на зви­чай­ну людську мо­ву,- ска­зав Ло­мицький.

- Про цю ба­бу мож­на ска­за­ти так: ко­ли во­на ка­же- над­ворі го­ди­на, то ро­зумій, що йде дощ,- ска­за­ла Хрис­ти­на.

- Себто во­на неп­рав­ди­ва лю­ди­на?

- Зовсім-таки брех­ли­ва. Бач­те, до доч­ки ча­сом зби­ра­ються її мо­лоді то­ва­риш­ки, ду­же лібе­ральни­ча­ють, го­во­рять про жіно­че пи­тан­ня. Ста­ра нас­лу­ха­лась, і їй зда­лось, що во­на й са­ма мо­ло­денька, лібе­рал­ка, бо во­на й справді має се­бе за мо­ло­деньку. Знаєте пісню:

Захотіла ста­ра ба­ба мо­ло­дою бу­ти:

Натикала за намітку зе­ле­ної ру­ти.

- Знаю, знаю,- ска­зав Ло­мицький.

- Оце ж во­на й є! - крик­ну­ла Хрис­ти­на.- Во­на на сло­вах і лібе­рал­ка, і нігілістка, і сеє, і теє, й онеє; і в неділю до служ­би пан­чо­ху пле­те, а крадько­ма мо­лебні та со­ро­ко­ус­ти най­має. Ка­же, що чи­та­ла і Дарвіна і Спен­се­ра.

- Чи справді ж чи­та­ла? - спи­тав Ло­мицький.

- Читала во­на так са­мо, як я,- тільки чу­ла, як доч­ка ча­сом чи­та­ла. Ще ска­жу вам, що во­на ва­шо­го бра­та, па­ничів, не­на­ви­дить, бо, бач­те, пал­ко встоює за жіно­че пи­тан­ня…

- Невже! - аж крик­нув Ло­мицький.

- А що, зля­ка­лись? Але ж з вас і па­нич! Гей ви! йдіть на прис­туп ско­ком-бо­ком, ко­ли це з ва­шим хис­том,- ска­за­ла Хрис­ти­на і знов штовх­ну­ла хлоп­ця під бік.- Тільки пам'ятай­те про двох бабів в одній бабі; прис­ту­пай­те до тієї, кот­ру по­ду­жаєте.

- Оце ви ме­не аж на­ля­ка­ли,- ска­зав Ло­мицький.- А мо­же, ви го­во­ри­ли так собі, щоб по­жар­ту­ва­ти, бо ви та­ки лю­би­те жар­ти.

- Себто я бре­шу? Ви­ба­чай­те, бо я інсти­тут­ка, а інсти­тут­ки - свя­ти­тельки, а не бре­ху­хи,- ска­за­ла Хрис­ти­на.- Йдіть вже, йдіть! Бо­же вам до­по­мо­жи впійма­ти за ро­ги та за­ли­га­ти то­го мод­но­го, хоч і ста­ро­го, Дарвіна чи Дарвінку,- ска­за­ла Хрис­ти­на.

Ломицький вий­шов од Хрис­ти­ни Ми­лаш­ке­ви­че­вої і за­ду­мав­ся. «Хоч Хрис­ти­на й ка­же, що інсти­тут­ки - свя­ти­тельки, але, здається, ця свя­ти­телька та­ки лю­бить брех­ну­ти на свою обихідку. На­го­во­ри­ла, на­ка­за­ла три мішки гре­ча­ної вов­ни,- ма­буть, щоб ме­не на­ля­ка­ти в жар­ти. Во­на ка­же, що я та­ки доб­рий стра­хо­по­лох…»

Ломицький йшов, по­хи­лив­ши го­ло­ву. Але він зга­дав, що за­раз по­ба­читься з Ма­ру­сею, і йо­го сер­це заг­ра­ло. Над­ворі повіва­ло ранньою вес­ною. Бу­ло ти­хо й теп­ло, хоч іще бу­ли перші дні квітня. Не­бо синіло делікат­ним яс­ним кольором, що пе­ре­хо­див на­ни­зу по­над го­ра­ми в про­зо­рий, опа­ло­вий цвіт. З-за домів, з-за стін скрізь виг­ля­да­ли гілки аб­ри­косів, об­си­па­них цвітом, не­на­че білим пу­хом. Вес­ня­не повітря вли­ва­ло свіжість в гру­ди, ве­се­ли­ло ду­шу.

Ломицький по­ве­селішав; йо­го сер­це, доб­ре зро­ду, пом'якшало, по­добріша­ло. В чис­то­му небі ви­ла­ся ціла хма­ра си­зих та білих го­лубів. Ло­мицький за­ди­вив­ся на їх, і йо­му зда­ва­лось, що й го­лу­би не­на­че раділи і на ра­до­щах гра­ли в небі ве­се­лим пур­хан­ням.

Він прий­шов до воріт Ка­ра­лаєвої. На­зустріч з хвіртки вибігла со­бач­ка. Ло­мицький пок­ли­кав її лас­ка­во і пог­ла­див по го­лові. Він увійшов у не­ве­лич­ку світлич­ку. Світлич­ка бу­ла світла, хо­ча не­ба­га­то обс­тав­ле­на. Ко­ло стіни сто­яло гар­неньке блис­ку­че піаніно. Над ним висіла ста­рин­на чу­до­вої ро­бо­ти кар­ти­на, при­ве­зе­на з-за гра­ниці ще батьком ста­рої Ка­ра­лаєвої. На кар­тині був на­мальова­ний го­ря­ний краєвид в Альпах: з гір ніби збігав потік, ви­ши­тий білим бісе­ром; під ске­лею був на­мальова­ний млин з здо­ро­ви­ми ко­ле­са­ми. По обид­ва бо­ки тієї кар­ти­ни висіли порт­ре­ти Мо­цар­та й Бет­хо­ве­на. В гос­тинній бу­ло чис­то, як у віноч­ку. Ма­ру­ся сиділа на ка­напі і ши­ла со­роч­ку. Жму­ти біло­го по­лот­на жуж­мом вкри­ва­ли її коліна і спа­да­ли хви­ля­ми до­до­лу. Світ од вікна наскрізь про­ни­зу­вав по­лот­но, і білі од­лис­ки си­па­лись на чор­ня­ву го­ло­ву, на рум’яні Ма­ру­сині що­ки. З-за білих хвиль ще ясніше бли­ща­ли Ма­ру­сині ве­ликі карі очі; чорні бро­ви зда­ва­лись чорніши­ми, рум'яні гу­би - чер­воніши­ми. Ма­ру­ся вста­ла з ка­на­пи і привіта­лась до Ло­мицько­го. Він узяв стілець і сів ко­ло сто­ла про­ти неї.

- От і спа­сибі вам, Дем'яне Ан­то­но­ви­чу, що ви не по­цу­ра­лись на­шої ха­ти. По­си­ди­мо, по­ба­ла­каємо. А я оце за ро­бо­тою,- ска­за­ла Ма­ру­ся,- зви­чай­не жіно­че діло.

- Як я ба­чу, ви не лю­би­те дур­но сидіти згор­нув­ши ру­ки,- ска­зав Ло­мицький.

- Нам не мож­на сидіти згор­нув­ши ру­ки - тре­ба ро­би­ти. Та я й не люб­лю дур­но сидіти; без ро­бо­ти ме­не нудьга бе­ре,- обізва­лась Ма­ру­ся, за­тя­гу­ючи нит­ку в уш­ко гол­ки.

Ломицький озир­нув­ся кру­гом. На йо­го повіяло спо­коєм хатнього ти­хо­го жит­тя. Стінний го­дин­ник цо­кав десь