Читати книгу - "Чорна рада, Куліш П."

зна­ч­ний чоловік, що йому в боже­ві­ль­ну голову прийде, а на­й­більш із народом неоружним, з мі­щанами і хліборобами, ко­то­рі не мали жодного способу супротив його стати. Поча­ли жовніри, консистуючи в го­ро­дах і селах, беззаконні окор­ми і напитки од людей вимага­ти, жінок та дівчат козачих, мі­ща­н­сь­ких і посполитих без­честити і мордовати, людей се­ред зи­ми по ломках льодо­вих у плуг запрягати, а жидам при­ка­зу­ва­ли­ їх бичовати й по­ганяти, щоб, на один сміх і на­ругу, лід плугом орали й рисовали. А тим часом католицькі пани з на­шими пере­вер­тнями усиловались унію на Вкраїні прище­пити і не в одну церкву попом уніта на огиду людям поста­вили; віру бла­гочестиву мужицькою вірою називали, а одда­ючи жидам у оренду села, не раз із селами й церкви їм на од­куп од­да­ва­ли. І нікому було на такі наруги жаловатись, бо й самого ко­ро­ля сенатори, пани да єпископи у руках дер­жали. Го­родова ж козацька старшина за коронного гетьма­на, за старост, за державців і їх намісників і орендарів руку тяг­ну­­ла, а між себе ділилась козацькою платою - по тридця­ти зло­тих на всякого реєстрового од короля і Речі Поспо­ли­тої.[8] То й реєстровим, чи городовим,[9] козакам було ті­сно. Ба­га­то з них до підданства старостам і державцям принево­лено; ко­торі ж остались реєстровими козаками, тії робили в своєї ста­рши­ни всяку роботу по дворах. Шість тисяч тілько їх ос­та­влено в реєстрі, да й тії, бувши в ве­ли­кій неволі в ста­р­ши­ни, тягли, хотя й нехотя, за ляхів руку і тілько вже при Хме­ль­ницькому одностайне за Вкраїну по­в­стали. Так як би їм зе­мляки у своїй тісноті й нуждах жа­ло­ва­лись?.. Жало­ва­лись ми­ряне і попи благочестивії тілько далеким своїм зе­м­ля­кам - козакам запорозьким, которі, жи­вучи в диких степах, за по­ро­гами, старшину свою самі з себе вибирали і гетьману ко­ро­нному узяти себе за шию не давали. От і вихо­дили з За­по­ро­жжя один за одним геть­ма­ни козацькії: Тарас Тря­си­ло,[10] Павлюк,[11] Остряниця - з мечем і пожежею супротив во­ро­гів рідного краю.

Тілько ж не надовго підіймали українці під їх корогвами похилу голову. Ляхи держались міцно за руки з недоля­ш­ка­ми­, гасили хутко полом'я і знов по-свойому обертали Ук­ра­­ї­ну. Аж ось піднявсь страшенний, невгасимий пожар із Запо­ро­ж­жя - піднявсь на ляхів і на всіх недругів отчизни батько Хме­льницький. Чого вже не робили тії старости і комісари з городовими козаками, тії консистенти-ро­тмі­ст­ри з своїми жовнірами, да й наші перевертні недоля­шки з надвірною сторожею. Як уже не вмудрялись, щоб по­гасити теє полом'я! Як уже не перегороджували степові дороги своїми заста­ва­ми, щоб не пустити нікого з України на За­по­рожжє, так де ж? Кидає пахар на полі плуг із вола­ми, кидає пивовар казани в броварні, кидають шевці, кравці і ковалі свою роботу, ба­ть­ки покидають маленьких дітей, си­ни - немощних батьків і ма­тірок, і всяке манівцем да но­ча­ми, степами, тернами да байраками чимчикує на Запо­ро­жжє до Хмельницького. І ото­ді-то вже «розлилась ко­за­ць­ка слава по всій Україні...»

Де ж пробував, де тинявсь попович паволоцький, Шрам, десять рік од Остряниці до Хмельницького? Про те багато тре­ба було б писати. Сидів він зимовником серед дикого сте­пу на Низу,[12] взявши собі за жінку бранку туркеню; про­­по­ві­ду­вав він слово правди божої рибалкам і чабанам запо­ро­зь­ким; побував він на полі й на морі з низовцями; ви­дав не раз і не два смерть перед очима да й загартовався у воєн­ному ділі так, що як піднявсь на ляхів Хмельни­ць­кий, то мав з його велику користь і підмогу. Ніхто краще йо­го не ставав до бою; ніхто не крутив ляхам такого ве­ре­мія...[13]

У тих-то случаях пошрамовано його вздовж і впоперек, що козаки, як прозвали його Шрамом, то й забули реє­стро­ве йо­го прізвище. І в реєстрах-то, коли хочете знати, не Че­пу­рним його записано.

Било козацтво в ту війну на те, що або пан, або пропав, то не кожен писався власним прізвищем.

Отже минули, мов короткі свята, десять рік Хмельнищи­ни. Вже й сини Шрамові підросли і допомагали батькові у по­ходах. Двоє полягло під Смоленським; оставсь тілько Пе­тро. Іще таки й після Хмельницького не раз дзвонив ста­рий Шрам шаблею; далі, почуваючись, що вже не слу­жить сила, зложив з себе полковництво, постригсь у попи да й почав слу­жити богові. Сина посилав до військового обозу, а сам знав одну церкву. «Вже, - думав, - Україна ля­хам за се­бе од­дя­чила, недоляшків вигнала, унію стерла, жидову пе­реду­шила. Тепер нехай, - каже, - живе громадським ро­зумом».

Коли ж дивиться, аж ізнов негаразд починається на Вкра­їні. Свари да чвари, і вже гетьманською булавою поча­ли гратись, мов ціпком. Повернулось у старого серце, як почув, що козацька кров іллється понад Дніпром через Виговсько­го[14] і через навіженого Юруся Хмельниченка,[15] що одержав після його гетьманованнє; а як досталась од Юруся булава Тетері,[16] то він аж за голову вхопився. Чи мо­ли­ть­ся, чи божу службу служить, - одно в його на ду­мці: що ось по­гибне Україна од сього недруга отчизного і похлібці ляд­сь­кого. Бу­ло, чи вийде серед церкви з наукою, то все одно ми­рянам править: «Блюдітеся, да не по­ра­бощенні будете; сте­режі­теся, щоб не дано вас ізнов ляхам на поталу!»

Як же вмер паволоцький полковник, що після Шрама уряд держав, да зійшлась рада, щоб нового полковника ви­брати, він вийшов серед ради у попівській рясі да й каже:

- Діти мої! Наступає страшна година: перехрестить, ма­буть, нас господь ізнов огнем да мечем. Треба нам тепер та­ко­го полковника, щоб знав, де вовк, а де лисиця. Послу­жив я пра­вославному християнству з батьком Хмельни­цьким, по­слу­жу вам, дітки, ще й тепер, коли буде на те ва­ша воля.

Як почула ж се рада, то так і загула од радості. Зараз окри­ли Шрама шапками, військовими корогвами, дали йо­му до рук полковницькі клейноди,[17] вдарили з гармат, да й став панотець Шрам полковником.

Тетеря аж адригнувся, як почув про таке диво. Що б то робити? Да нічого не зміг, бо так велось у ту старосвітщи­ну, що рада була старша од гетьмана. Мусів Тетеря присла­ти Шрамові універсал на полковництво. Обидва ж вони по­лі­ти­куються, подарунками обсилаються, а нишком один на од­ного чигають.

От же думав Шрам, думав, як би Вкраїну на добру дорогу вивести; далі, надумавшись, пустив таку поголоску, що не­зду­жає, нездужає полковник; передав осаулові Гулаку свій рейментарський пірнач,[18] а сам виїхав ніби кудись да­ле­ко на хутір для спокою, да ото й махнув із сином з Паво­ло­чі. Ку­ди