Читати книгу - "Батько Вепр, Террі Пратчетт"

— Нічого собі! Тут якась дівка в нічній сорочці, та ще й із кочергою!

Крізь світло виднілося кілька силуетів, серед яких Сюзен розгледіла стурбоване обличчя пані Гетри.

— Сюзен? Гм... що ти робиш?

Сюзен подивилася на кочергу, а потім знову на жінку.

— Твайла сказала, що боїться чудовиська в підвалі, пані Гетро.

— Іти збираєшся налякати його кочергою, га? — поцікавився котрийсь із гостей. Із кімнати долинав сильний запах бренді та сигар.

— Так, — небагатослівно відказала Сюзен.

— Сюзен — наша гувернантка, — сказала пані Гетра. — Ем... Я вам про неї розповідала.

Вираз облич гостей, що визирали з їдальні, змінився. Тепер у ньому вбачалося захоплення і благоговіння.

— Вона періщить чудовиськ кочергою? — поцікавився хтось.

— Насправді, це дуже розумна ідея, — сказав інший гість. — Маленькій дівчинці здається, що в підвалі зачаїлося чудовисько, ти йдеш туди з кочергою і певний час галасуєш, поки дитина слухає, і проблема вирішена. Добре придумано, дівчино. Дуже розумно. Дуже сучасно.

— То ти так і робиш, Сюзен? — трохи стривожено запитала пані Гетра.

— Так, пані Гетро, — покірно відказала Сюзен.

— Заради Іо, я маю на це подивитися! Не кожного дня побачиш, як дівчина лупцює страхітливих чудовиськ, — сказав чоловік позаду неї. Зашелестів шовк, і в коридор разом із гостями ринула хмара сигарного диму.

Сюзен знову зітхнула й спустилася сходами в підвал. Твайла спокійно присіла вгорі, обійнявши коліна руками.

Двері відчинилися і зачинилися.

Певний час тривала тиша, а тоді пролунав жахливий крик. Котрась жінка втратила свідомість, і котрийсь чоловік упустив сигару.

— Не варто хвилюватися, усе буде добре, — спокійно запевнила Твайла. — Вона завжди перемагає. Усе буде добре.

З підвалу долинав стукіт і дзвін, потім щось загуло й зрештою забелькотіло.

Сюзен прочинила двері, тримаючи в руках кочергу, зігнуту під прямим кутом. Пролунали нервові оплески.

— Чудово, — сказав гість. — Дуже персикологічно. Розумна ідея, зігнути ту кочергу. І, сподіваюся, дівчинко, ти більше не боїшся?

— Ні, — відповіла Твайла.

— Дуже персикологічно.

— Сюзен каже: треба не боятися, а злитися, — мовила Твайла.

— Гм, дякую, Сюзен, — сказала пані Гетра, що перетворилася на тремтливу грудку нервів. — А тепер, пане Джеффрі, якщо ви всі зволите повернутися до вітальні — я маю на увазі, до салону...

Товариство рушило назад коридором. Останнє, що Сюзен почула перед тим, як двері зачинилися, було: «Збіса переконливо, те, як вона зігнула кочергу...»

Вона чекала.

— Твайло, вони всі пішли?

— Так, Сюзен.

— Добре, — Сюзен повернулася в підвал і витягнула на світло щось велике й волохате з вісьмома лапами. Їй вдалося виволокти його сходами вгору й протягнути коридором до заднього подвір’я, де вона його й залишила. До світанку воно неодмінно випарується.

— Ось як ми чинимо зі всякими чудовиськами, — сказала вона.

Твайла уважно спостерігала.

— А тепер пора в ліжечко, люба, — сказала Сюзен, піднімаючи її.

— Можна залишити кочергу на ніч?

— Гаразд.

— Вона вбиває лише монстрів, правда?.. — сонно пробурмотіла дівчинка, поки Сюзен несла її догори сходами.

— Ага, — відповіла Сюзен. — Усіх видів.

Вона поклала дівчинку до ліжка поруч із братом і прихилила кочергу до іграшкової шафи.

Кочерга була зроблена з дешевого металу й мала латунну ручку. Сюзен подумала, що чимало віддала б за можливість відлупцювати нею попередню гувернантку цих дітей.

— Добраніч.

— На добраніч.

Вона повернулася до своєї маленької спальні й залізла в ліжко, із підозрою зиркнувши на штори.

Було б приємно подумати, що все це їй привиділося. На жаль, не лише приємно, але й нерозумно. Вона вже два роки жила майже нормальним життям у реальному світі, узагалі не згадуючи про майбутнє...

Можливо, ці речі їй просто наснилися (але й сни могли бути реальними...).

Вона намагалася не звертати уваги на довгу доріжку застиглого воску, яка свідчила про те, що на свічку, нехай лише кілька секунд, дмухав сильний вітер.

Поки Сюзен намагалася заснути, лорд Дауні сидів у своєму кабінеті за канцелярською роботою.

Лорд Дауні був найманцем. Або, радше, Найманцем. Велика літера була вкрай важливою. Вона відокремлювала від тих головорізів, які вбивали людей за гроші, від джентльменів, до яких іноді зверталися інші джентльмени, які за винагороду прагнули прибрати будь-які незручні леза з цукрової вати життя. Члени Гільдії найманців вважали себе культурними людьми, шанувальниками хорошої музики, їжі та літератури. І вони знали вартість людського життя. Переважно із точністю до копійки.

Стіни кабінету лорда Дауні були обшиті дубовими панелями й прикрашені багатьма килимами. Меблі були дуже старими й дещо зношеними, але така зношеність можлива лише тоді, коли дуже хороші меблі дбайливо використовуються протягом декількох століть. Це були витримані меблі.

У каміні палахкотів вогонь. Перед ним спало двоє собак — сплутаним клубком, характерним для всіх величезних волохатих псів.

Окрім випадкового собачого храпу чи потріскування дров у каміні, тишу порушувало лише дряпання пера лорда Дауні та цокання підлогового годинника біля дверей... ці маленькі, приватні шуми слугували лише для підкреслення тиші.

Принаймні поки хтось не відкашлявся.

Звук дуже чітко вказував на те, що його мета — не позбутися надокучливого шматочка печива, що застряг у горлі, а в найбільш увічливий спосіб повідомити про наявність цього горла.

Дауні перестав писати, але голови не підвів.

Тоді, після певних, так би мовити, роздумів, він діловим голосом сказав:

— Двері зачинені. Вікна заґратовані. Собаки, судячи зі всього, не прокинулися. Скрипучі дошки не скрипіли. Інші крихітні запобіжні заходи, про які я не буду тут просторікувати, теж, схоже, обійшли. Це суттєво обмежує коло вибору. Я дійсно сумніваюся, що ти привид. Боги ж, переважно, не оголошують про свій прихід так ввічливо. Ти би міг, звісно, бути Смертю, але не думаю, що він переймається такими дрібницями, до того ж я почуваюся досить добре. Гм...

Щось пролетіло в повітрі перед його столом.

— Мої зуби в прекрасному стані, тому ти — навряд чи Зубна Фея. Я давно переконався, що келишок міцного бренді перед сном відлякує Піщаного чоловіка. І, оскільки я можу заспівати, майже не сфальшививши, підозрюю, що, швидше за все, не приверну увагу Старого Бідуна. Гм.

Постать підпливла ближче.

— Гадаю, ґном міг би пролізти крізь мишачу дірку, але у мене там пастки, — продовжував Дауні. — Бабай здатний пройти крізь стіни, але не любить розкривати себе. Чесно