Читати книгу - "Давай залишимось ніким, Елла Савицька"

Крок, другий, третій…

- Не поспішай, - лунає раптово ближче, а потім, оббігши мене, троє хлопців перегороджують мені дорогу.

Серце падає униз, а пульс розганяється, мабуть, до ста п'ятдесяти ударів на хвилину. Я різко зупиняюся, з побоюванням оглядаючи їх, але остерігаючись довго дивитись у вічі. Мене вчили, що диким звірам не можна дивитися в очі, а ці виглядали саме так – немов у них жило щось неприборкане та небезпечне. Що загрожує мені величезними неприємностями як мінімум.

- Що вам потрібно? - Вкладаю в питання всю твердість, на яку здатна. Показувати страх не можна, це пам'ятаю дуже добре.

- Мммм, для початку твій телефон, - схиляє голову один з них, опускаючи погляд на айфон в моїх пальцях, що здерев'яніли від страху.

- Мій номер? - не розумію я.

Вони голосно сміються, дивлячись один на одного.

- Номер свій залиш собі. А мені давай трубу.

Трубу?

- Це мій телефон. З чого я мушу вам його віддавати?

Один із них проходить повз мене, штовхнувши при цьому плечем. Та так сильно, що я охаю від несподіванки і відсахуюся.

- Із того, що нам так хочеться. А ще на тобі, як я бачу, досить дорогі дрібнички.

Говорить той, що навмисно вдарив мене.

- І що? – запал мій зменшується. Грудна клітка вібрує від сили ударів серця, що панікує.

- Те, що ти золота дівчинка, а нам золото ох як не завадить.

Вони переглядаються, а мене ознобом починає бити від їхніх поглядів, у яких ані краплі жарту нема. Від цих трьох виходить моторошна енергетика, від якої хочеться сховатися якнайдалі. Перетворитися на крихітного мураху і зникнути з їхнього поля зору.

Я гарячково обертаюся в пошуках допомоги, але натикаюся очима на ще одного, що стоїть позаду і ліниво грає з запальничкою. Він стоїть, байдуже спостерігаючи за нами, а я раптом усвідомлюю, що їх четверо… Цілих чотири відморозки. А я одна. І покликати нема кого, бо ніхто не почує. Хоча, ці навіть пікнути не дадуть якщо що.

- Послухайте, - мені здається, чи мій голос тремтить? Відкашлююсь, намагаючись повернути собі здатність говорити, - дайте мені, будь ласка, пройти. Ось так перегороджувати дорогу людині і щось вимагати від неї – щонайменше нечесно. Ви на мій телефон не заробляли.

З оббличчя одного, який стоїть переді мною, швидко сповзає весела усмішка. У мене всередині все перевертається. Волоски на потилиці піднімаються від паніки. Якщо раніше було видно, що вони гралися зі мною, то тепер ні. Здається, розмовляти вони більше не збираються. Покидьок вигинає брову і, цокнувши, робить крок у мій бік.

Я машинально відступаю назад, готова якщо що бігти. Куди завгодно, в будь-який бік, тільки тікати.

- Ти собі таких ще штук сто купиш, - і наступної миті він видирає з моєї руки телефон.

 - Гей, - скрикую я, потягнувшись за ним, але не встигаю.

Мою руку перехоплюють. З плеча зісковзує сумка і з лунким звуком плюхається на асфальт.

- Що з тебе ще можна зняти? Сережки є? – каже другий поруч із моїм вухом, бо тепер він міцно утримує обидві мої руки.

Від нього неприємно тхне тютюном і ще чимось, що викликає нудоту. Шлунок стягує спазмом, і мене ледь не вивертає.

Я відхиляю обличчя, щоб мати можливість дихати повітрям, а не цим… брудом.

- Не смійте, - рик виривається крізь мої зуби. Від несправедливості того, що відбувається, хочеться плакати, але глибоко всередині я розумію, що розплачся я зараз – вони будуть ще щасливішими. Люди люблять бачити слабкість інших перед собою.

Мої руки стискають міцніше, а потім з голови смикають шапку. Волосся розсипається прямо на обличчя, змушуючи мене в паніці трусити ними.

Чиїсь холодні шорсткі пальці вправно знімають мої сережки, ніби вони робили це вже не раз. Дотик чужих рук жене розряд струму по тілу. Я сіпаюся, а вони знову сміються. Похабно, грубо і безстрашно.

Той, що тримає мої руки, сильно стискає зап'ястя, зводячи їх за моєю спиною, а решта обступає мене з усіх боків. Один чіпає волосся, інший шепоче щось на вухо, але я не можу розібрати слова. Мене скувало жахом, паралізувало. Немов у якусь клоаку витягло, вириваючи з реальності.

- Що ми з нею зробимо? - Простягаючи слова, ставить, як я розумію, риторичне питання найвищий з них.

– Є кілька варіантів, – відповідає той, що стоїть за моєю спиною. - Перший…

- Не буде жодних варіантів, - спокійно лунає раптом голосом, якого я ще не чула.

Клоака випльовує мене назад, змушуючи різко обернутися. Інші роблять те саме.

Той, що стояв осторонь, неквапливо підходить до нас, так і не припинивши прокручувати в руці запальничку.

Зупиняється за метр і засовує руки в кишені толстовки.

- А що так? Хочеш забрати в одноосібне користування? - Гидко посміхається той, що стоїть до нього найближче.

Видно, що хлопець один із них, але все ж таки незримо чимось відрізняється. Може тим, що не бере участі в загальних збочених веселощах? Широкий у плечах, збитий.

Він закидає голову назад. Очей його я не бачу через те, що на голову в нього накинутий капюшон, але чомусь складається враження, що він розглядає мене.

- Хочу, - вимовляє через кілька нескінченних секунд.

Якби я не бачила його зараз, подумала б, що він шматок м'яса хоче чи щось таке. Такий байдужий у нього тон.

Клоака з новою силою тягне мене назад. Стає ще страшніше.

Страху потрібно дивитися в обличчя, а обличчя цього хлопця розглянути неможливо.

- Ай-ай, Скай. Погано бути егоїстом і не думати про друзів, - регоче хтось.

Він у відповідь лише плечима веде.

– Вам і так вистачає.

Не знаю, що це все означає, але мене раптово без особливого бажання відпускають. З рук зникає тиск, я інстинктивно відступаю, але одразу втикаюсь спиною в того, що тримав мене.

- Тобі туди, - киває він у бік цього Ская, як його назвав інший. - Ти з нею будь обережнішим, дівчинка така золота. З неї порошинки здувати треба.